У вагоні електрички Львів – Трускавець було на диво малолюдно. Вагон був практично порожній, лише кілька людей займали останні сидіння біля виходу. Всі вони уважно слухали дідка у вишиванці, котрий віщав з небувалим пафосом.
- Отож, москалі не лише позбавили нас свободи, вони позбавили нас власного імені. Вони вкрали у нас назву "Русь", вони присвоїли собі те, на що не мали жодного права. Русь – це правдива давня назва України, яка вже існувала, коли москалі були диким лісовим народом, що не знав цивілізації.
- Правду кажете, вуйку, – докинув я, – вони позбавили нас не лише імені, але й історичної пам'яті. Вони вкрали нашу пам'ять про славні княжі часи. Інакше, як пояснити те, що у москалів, котрі не мали жодного відношення до Київської Русі, звідкись з'явились "биліни" про українського князя Володимира та лицарів-козаків, що були у нього на службі? І чому не співали наші українські кобзарі та бандуристи дум про українських князів? Та тому, що кляті москалі вкрали у нас історичні спомини!
Моя гнівна тирада не залишилась без реакції. Дідо схвально кивнув головою, і промовив:
- Так воно і є. Наших давніх князів ці зайди без роду і племені проголосили своїми. Монгольські покручі захотіли присвоїти славу Русі…
- Добре, що вони ще не встигли вкрасти мощі Іллі Муромця з Печерської Лаври, – промовив я, – хоч, звісно, ніякий він не "Муромєц". Се справжній галицький лицар. В сучасній українській історіографії є дві версії, де Ілля ся вродив. Згідно однієї версії він ся вродив в Самборі, згідно іншої – в Дрогобичі. А одна файна пані недавно написала в Інтернеті, що Ілля з її рідного Тернополя.
Цього разу мовчанка була довшою. Дідо явно напружився, і на його вузькому брунатному чолі гостріше вималювались зморшки. Нарешті він кивнув, і, не поспішаючи, роззявив рота, збираючись продовжити свою промову. Але сьогодні був мій день, і я заговорив набагато швидше, знизивши голос до напівшепоту.
- Але, вуйку, москалі вкрали у нас набагато більше, ніж історичну пам’ять. Вони вкрали у нас рідну українську мову, котра, як відомо, є душею нашого народу!
Вуйко напружився ще більше. Можна було майже фізично відчути інтенсивну роботу сірої речовини під цупкою черепною коробкою. Нарешті, він невпевнено заговорив.
- Перепрошую пана, а як то москалі вкрали у нас рідну мову? Ми ж то говоримо українською мовою, а ті пройдисвіти – москальською!
- Йой, вуйку, а Ви почитайте твори давньої української літератури: "Слово о полку Ігоровім", митрополита Іларіона, та й земляка нашого, галичанина Івана Вишенського… Ви побачите, вуйку, що мова, котрою зараз говорять москалі, дуже схожа на мову, котрою писали наші славні предки! Осоружні москалі вкрали її у нас, і ми лишились без мови… Тому українські лицарі духу, які розробляли сучасну літературну мову, мусіли брати за основу польсько-український суржик, коби ми хоч сим від клятих москалів ся відрізняли!
Мої слова, схоже, поставили сього поважного пана в розумовий кут. Він напружено міркував, нарешті, здогадка промайнула у нього на писку. Круглі поросячі очиці зловісно звузились і налились люттю.
- То то пан з мене ся сміяв! Ох ти ж покруче москальський!
Дідо ще раз люто зиркнув на мене, і мовчав аж до самого Стрия, демонстративно глипаючи у вікно. Коли ж потяг зупинився, він рвучким рухом схопив свою торбу, і твердим кроком патріота вийшов геть.