Страх (якщо, звісно, він є) відпочинково-літнього подорожування пов’язаний у більшості з нас переважно з упертим небажанням потрапити в яку-небудь халепу. Ошукування при придбанні квитків, ромськими ворожками та пляжними злодюжками, незнання мови і звичаїв місцин, обраних для релаксу – є халепами, так би мовити, поміркованими та периферійними: зґвалтування, пограбування чи смерть у морських хвилях – таке може трапитися далеко не з кожним, зовсім не на кожному кроці й абсолютно не з вами. Головна з халеп, як не крути – транспортна трагедія. Тому за інерцією покірної більшості обираю статистично найнадійніший вид транспорту – літак. Оскільки найнадійніший – він же й апріорі найдорожчий, купую квитки "туди-сюди" завчасно. Проходжу злощасні пункти пропуску – там, де чомусь, на відміну від інших, коли я знімаю ремінь, з мене завжди штани моментально зіскакують аж до колін штани. Далі – напівзручне крісло, пантоміма стюардес, 20 хвилин лету (решта сорок – набирання висоти та входження на посадку- не рахуються) – і ти у Вільнюсі. Знано-незнаному, в дошку рідному (принаймні, ріднішому за Берлін, Париж і навіть Ригу). І – все, відпочивай душа!
Вільнюс, як і Литва, насправді прикметний тим, що за короткий проміжок часу там можна справді насититися масою вражень. До того ж, якщо маєш принаймні одного "перекладного" (у кого можна зупинитися) друга, то є шанс найдешевше відпочити. Це правда, що пасажирське пересування в Литві достатньо коштовне в порівнянні з Україною. Однак литовські міста унікальні тим, що ними через їхню компактність можна подорожувати пішки.
Якщо, звісно, ви не приїхали "набратися" розмаїтого за сортами і присмаками литовського пива та нажертися всіляких кумпесів, ковбасок та решти мясних різносолів (для подібного релаксу сяк-так згодиться Україна, не потрібно вирушати до Європи – розлого розтягнувшись десь на закапелку чорноморських пляжів, всіяного недопалками, чудовий релакс з шматком соєвої ковбаси та "нітратно"-порошковим пивом гарантовано!), то маєте шанс відпочити – передовсім душею – дешево і сердито. Вільнюсом я не рекомендував би подорож на таксі чи навіть тролейбусі в півтора євро. Причому не заради заощадження, а аби не пропустити жодної миттєвості насолоди литовськими дрібничками: починаючи від архітектури і закінчуючи пам’ятними знаками (наш Тарас Шевченко також вільнюсець за роками навчання), тінистими алеями, тротуарами, давність і середньовічність яких лоскоче нерви, ріками – Неріс та Вільняле – і небесами над ними. Навіть до окремих спальних районів Вільнюса можна дійти пішки хвилин за сорок-п’ятдесят. Там можуть мешкати ваші друзі, у яких ви вирішили зупинитися, там ви пересвідчитеся, з якою повагою до власних тротуарів, майданчиків та транспортних розв’язок ставляться литовці та всі решта народів, які населяють Литовську Республіку.
Нинішнє літо в Литві прикметне власною нетипово сильною для цього регіону спекою і практично відсутністю опадів, від яких і походить назва країни (держава "дощу"). це створює проблеми для сільського господарства, але не для релаксу. Місцеві турфірми, особливо приморські, добряче зароблять цього року. Однак для тих, хто смакує пішохідним напівдиким відпочинком, Литва – обіцяна цього року земля. Навіть, якщо ви втомилися від ходіння по ній, можна, бажано завчасно по інтернету, компанією орендувати затишний будиночок посеред лісу де-небудь під Шяуляєм чи Радвілішкісом. Дубова двоповерхова хатина плюс ставочок зі стрибальною вишкою, джакузі і сауною та рибалкою при бажанні за додаткову плату коштує 300 євро. Для одного – дорогувато, а для веселої компанії з 25 чоловік (хоча спальних місць лише 20) – полігон для життєвих радощів, споминів, знайомств і сидіння до четвертої ранку. Одним словом, романтика на всі 360%.
Цього разу вразила манія литовської нації все переобладнати, покращити, вдосконалити й авторитетно-по-людськи упакувати аж до гранично можливої гармонії. У райцентрі Радвілішкісі, де я зупинився, і так прекрасно заасфальтований проспект вирішено було переформатувати у ще більш досконалу бруківку. Тут за планом з литовською тотальною пунктуальністю насаджають нові дерева і зрубують старі. Будинки тут, на відміну від України, не утеплюють індивідуально, – одразу усім мешканцям багатоповерхівки без винятку, і жодних "власних художеств" із бридкими чиряками кондиціонерів, що оточують, як невиліковні чиряки, українські офіси, балкони та стіни різного кольору (в залежності від матеріалу, яким утеплювали). Звичайно, коли ти мешкаєш у приватному секторі чи на литовському хуторі, можеш обладнати власну садибу, як заманеться. Я бачив старезну дерев’яну повоєнну хату, поставлену ще по Другій світовій: на подвір’ї, втім, височіла "самопальна" лазня, вкрита єврочерепицею, а фасад раритетної хати прикрашало, неначе фамільний герб, старезне колесо від прадавнього воза, яке могло знати ще чумацький шлях у Крим по сіль.
Вражає, що на глухому залізничному переїзді за перехід колії на червоний колір вісімдесятирічного дідуся штрафують на 10 євро. І тому старий і малий, разом із велосипедистом, наразі наживу видимі в цьому місці всесвіту лише Господу Богові (решту бачить камера і поліцейська машина, що причаїлася в підліссі), стоять і очікують, доки сигнал заборони порушувати правила не вщухне.
Вражає, як у Литві зникають стовпи елетропередач: енергію закопують у землю в кабелях, біля кожного дачного будиночка встановлюючи лічильники за європейськими стандартами. Чи платять за нове обладнання самі громадяни? Це питання викликає сміх: це вам не Україна, де розмаїті нащадки "лейтенанта Шмідта" час від часу пропонують ускладчину: озолотитися, оздоровитися, покращити тепло чи електропостачання. (Навіть мені на початку року, в певну дату, призначену комунальниками без усілякої моєї консультації і згоди, перевірили і лічильник – процедура коштувала щось із 240 грн, але відмовитися в Україні від подібних процедур неможливо ані президенту, ані журналісту).
Вражає, що, попри всесвітньо відому литовську підтримку України в її боротьбі за Донбас, у Литві, палко обіймаючись з однокласницею, яку востаннє бачив 28 літ тому, можна почути щодо адреси твого замешкання: "І чого це тебе потягнуло раптом у ту Росію" (тобто, мається на увазі Україна).
Однак останнє – радше приватний випадок, а не правило. На загал, якщо хочеться відпочити в Європі (тобто щоб мова була не зрозуміла, а автошляхи – ідеальні), але в такій, щоб поруч відчувалася душа чогось спільного, рідного українського, потрібно вирушати тільки до Литви. Ця країна одвічно чимось нагадує мені Мавку Лесі Українки: реально-ірреально, складно-проста, зволожено-суха. Місце романтики, передчуття щастя й відчуття потрапляння на майже кінець світу.
Уперто шукав і знайшов таки сліди співвітчизників. "Якісь хлопці днями перекладали он ту тротуарну плитку й довбали ями під майбутні дерева, – каже сивочола бабуся. Я спочатку звернулася до них литовською, але вони виявилися українцями". Наш слід, хоча б тінь від нього, є скрізь. і це радше файно, аніж навпаки.