Складається враження, що наша історія, зокрема Другої світової війни, на жаль, ось уже другий рік поспіль використовується не за призначенням. Замість того, щоб консолідувати націю, вона продовжує її роз’єднувати. Сьогодні 22 червня – День вшанування жертв у війні з нацизмом. Виходить, знову ідеологічний дуалізм (пригадайте, як 8 травня під мелодії та напуття війни 1939-1945 урочисто проводили в АТО п’яту хвилю мобілізованих), знову намагаємося зробити бізнес на війні, толерантно вигадавши назву для свята, яке колись означало трагічний для 1/6 земної кулі вступ у Другу світову війну.
Для всього решти світу просте пригадування десятків мільйонів жертв слугує конкретним дороговказом: "ні" війні та насильству, "так" – народженню нових поколінь та мирному співіснуванню. Однак спадкоємцям колишнього СРСР притаманне радше не воєнне покаяння, а риторика і демагогія справедливої війни. Годі шукати справедливості там, де її нема: ми не даємо життя людям на цій планеті, однак вважаємо вправі його забирати. Зараз, між тим, не потрібно за рахунок жертв світової війни, ким, безумовно, були наші пращури, підіймати патріотичні рейтинґи війни теперішньої. Потрібно щось принципово інше. У шаленій півторарічній гонитві за "миром", на жаль, ми продовжуємо покладатися не на Бога, а на якісь економічні, політичні та воєнно-політичні арґументи й інструменти. І не шукаємо справжніх першопричин лиха, яке спіткало Україну.
А вони є. І однією з причин того, що відбувається зараз з Україною, і що неодмінно чекає і на Росію, є відсутність істинного і всенародного покаяння за злочини наших пращурів: проти людяності, Бога – тобто супроти всіх тих постулатів мирного співіснування, заради яких ми неначебто і прямуємо в Європу.
Німеччина і Японія, як відомо, зазнали у Другій світовій війні, розпочатій на цій території 22 червня, нищівної поразки. Однак теперішніх долі, економіки, політики та добробуту жодної з країн колишнього СРСР-переможця і приблизно не порівняти з високо розвиненими елітарними державами, приміром, Німеччиною.
Однією з причин розквіту сучасної Німеччини і занепаду тих же України та Росії є покаяння німців за воєнні злочини. Вони не просто розкаялися у фашизмі на словах, для піару чи для галочки. Вони дійсно пережили глибокий стан очищення власної національної совісті. Довгі повоєнні десятиріччя вони не тільки відбудовували такі самі,як і в нас, ущент зруйновані міста, але передовсім молилися Богу, благаючи прощення за злочини пращурів-нацистів, які, згідно з присудами Священного Писання, мали прийти десь на четверте покоління. І, судячи з того, як розвинулася Німеччина, були прощені.
Ні в Україні, ні в Росії подібного всенаціонального покаяння – а каятися за 70 років радянської влади є за що – не відбулося. В Україні лише зараз, коли згідно з Біблією на четверте покоління перших більшовиків, приходить час відплати за їхні злочини, заговорили про політику декомунізації та деідолізації. Але цю політичну декомунізацію не можна ототожнювати з усенаціональним покаянням, яке так і не відбулося. Тоді як той факт, що зараз ми пережили і переживаємо страждання, вбивства, мародерства, приниження та насильство, не дає нам права вчиняти те саме щодо інших.
Як не крути, ми спадкоємці не одного лише Майдану, а й Радянського Союзу, до якого входили, і тому всіх його злочинів. Може, не всі з наших пращурів служили НКВС, вчиняли насильство, підлість та грабіж, однак 99,9% із них, вочевидь, не були проти – і тому всі ми, нинішні, несемо спільну відповідальність перед Богом за кожну сльозу і кожну краплю крові, пролиту у СРСР.
Замість того, щоб 22 червня переглядати хроніку та серіали про фашизм, за який німецький народ уже покаявся, нам є чим зайнятися. Цього дня. І в дні інші.
Можна пригадати убивство Романових, подумати і про свою генетичну причетність до злочинів комісарів.
Згадати часи індустріалізації, вбивства багатьох неповинних людей та розкрадання їхнього майна.
Пригадати пропаґанду комуністичного вчення, паплюження імені Бога, руйнування церков, молитовних будинків та синагог.
Попросити вибачення – так, кожному з нас.
Не забути і про вбивства, скоєні комуністичними комісарами під час німецької окупації України, в тому числі теракти партизан, які забрали життя не одного мирного жителя. Згадати про подібні злочини від вояків УПА, і також розкаятися і в них.
Благати, щоб Бог вибачив військові злочини, насильницькі дії над німецькими жінками, страждання та смерть в російських трудових та каральних таборах – у війну, до і після неї.
Треба покаятися за повоєнний час, коли Боже ймення опинилося під черговою забороною і відбувалося служіння ідолам.
Не забувати гріх убивства безлічі дітей у материнському лоні, який процвітає досі.
Зрештою, покаймося за розграбування чужого майна після 1990-го – фабрик, заводів, підприємств.
Попросімо прощення і за безвідповідальне використання та надмірну експлуатацію природи, а також знущання над власним здоров`ям.
Звичайно, більшості ноша, яку не я, Бог пропонує нести у вигляді цього десятикратного покаяння, видасться примарною на тлі молитв, які також потрібно вознести за прощу злочинів військового сьогодення. Але якщо не розкаятися за минулі злочини, то будь-яка політика, будь-який інший спосіб повернути колесо історії на духовному рівні в інший напрямок, байдуже, воєнним, політичним чи економічним чином, може не досягти успіху. І ситуація насправді лише погіршуватиметься. Нема сенсу випробовувати долю і Бога далі. Ісус, у випадку, коли ти согрішив, радив діяти оперативно: кидати все і негайно, не зволікаючи, каятися. Ми зволікаємо 100 років.