У нещодавньому заочному обміні "літературознавчими" думками між Жаданом і Медведчуком пролунала фраза про те, що військова тема поки не дала нам українських Ремарка з Гемінгвеєм.
Тим не менш, війна в сьогоднішніх книжках в Україні – явище більш ніж симптоматичне. Загалом травматичний досвід у сприйнятті нашої історії – від початку ХХ століття аж до УПА і війни на Донбасі – ще довгий час, не зважаючи на періоди в літературі, буде відлунювати в творчості майбутніх поколінь. І цілком можливо, що в цьому гомоні народного гніву ми просто не розчуємо ліричного відлуння вищезгаданих класиків жанру.
Вторгнення в Україну: Хроніка російської агресії. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016
Коли ініціативна група волонтерського характеру і формату тільки-но починала свою "розвідувальну" діяльність, на неї відразу ж накинулася російська преса. Адже суть її роботи, результати якої опубліковані в цій книзі – стратегія і тактика сусіда-агресора, за якими вона спостерігала ще від часу війни в Грузії. Поза тим, глави в цій історії спостереження присвячені захопленню Криму і війні на Донбасі. Так от, дискредитація, якій піддавалися автори – і сміх, і гріх сьогоднішніх ЗМІ. Ким тільки не називали українських волонтерів, які розповідають світу про агресію на своїй території. Хоча, насправді, як стверджують автори книги, "господар" у них один – народ України. Хай там як, але ясно одне – крім прихованої та явної агресії, Росія в інформаційній кампанії проти України веде пошук нових механізмів і методів впливу на громадську думку. І останнім часом, як бачимо, пріоритет відданий інструменту "м'якої сили". Тобто, якщо в дійсності бачимо "ввічливих людей" з відвертими "відпускниками", то віртуальну реальність, яка формує думку, "просувають" в люди обережно, але рішуче.
Євген Магда. Гібридна війна: вижити і перемогти. – Х.: Віват, 2016
На думку автора цієї книжки, "рускій мір" як матриця державних інтересів Російської Федерації виглядає досить агресивно, і протистояти йому можливо виключно асиметричними методами. Наприклад, в основі газового протистояння завжди лежали два міфи: міф про злодійкувату Україну і міф про Росію як велику енергетичну наддержаву. Недарма в книжці згадується, що восени 1917 року, саме Донбас опинився в епіцентрі збройної боротьби. З одного боку, III Універсалом Центральної Ради Донецький басейн був включений в території УНР. З іншого боку — на території Війська Донського виник політичний режим генерала Каледіна, який прагнув поширити свій контроль на всю територію Донбасу, що проявилося у розгромі ряду місцевих Рад. Однак більшовикам вдалося не тільки зупинити наступ Каледіна, а й встановити свій контроль у Донецькому регіоні. Ну, як, власне, відбувається сьогодні. Ось чому, на думку автора, Україні необхідно оперативно сформувати сучасну національну ідею, визначити державні інтереси і продемонструвати готовність до перетворень всередині країни заради посилення позицій в навколишньому світі. Тобто, від руйнування міфів перейти до створення в цьому самому, згаданому світі – світу, без якого в гібридній війні за незалежність і неподільність ані вижити, ані перемогти.
Дмитрий Якорнов. То АТО. – Х.: Виват, 2016
Спочатку автор цього щоденника прагнув бути безпристрасним хронікером, описуючи військовий досвід в протистоянні на сході України. Причому як до, так і після його отримання. Спершу, зрозуміло, Десна, Чернігів, навчання, плац, караули, наряди. А також розмови. Про що саме? "Дивне кажуть – що першого місяця заплатять 400 гривень, а більшість розраховує на 2500 і спересердя матюкається, що за 400 гривень ніхто під кулі не полізе". Далі бажання побачити кумедне у буденному, покращивши бойовий дух і заодно настрій читачеві перемогло, тим паче виявилося, що без гумору описувати ситуацію просто неможливо. Інакше можна повірити в серйозність намірів начальства відбити будь-яке бажання служити у війську. Мабуть, саме через це автор порівнює свій щоденник з таким собі посібником "Мобілізація для чайників". Виявляється, дуже мало хто тут займається військовою підготовкою, адже "командири створюють штучне навантаження, як було в радянському війську". Саме ця безглузда муштра, на думку автора-добровольця, "вбиває будь-які ініціативи, патріотичні почуття і бажання знову потрапити в армію". Мовляв, від системи мобілізації треба відмовитися і перейти на систему підготовки резервістів, як у Швейцарії чи Фінляндії. Крім фахових порад, історії в щоденнику здебільшого все ж таки не про війну, а про людей на війні, про їхні звички, їжу, питво та інші побутові подробиці.
Сергей Лойко. Аэропорт. – К.: Брайт Букс Пабліщинг, 2015
Автор цієї незвичайної книжки – єдиний іноземний журналіст, який побував у Донецькому Аеропорту в жовтні 2014 року. Загалом "Аеропорт", будучи написаний аж ніяк не за чутками про фронтові будні легендарних кіборгів, складається з історій як по цей, так і по той бік барикад. Тож з одного боку, захисники несподіваної твердині відбивають штурми і захоплюють поверхи, нагадуючи про подібний дискурс на всіх колишніх війнах – не тільки в Афганістані, де моджахеди так само, як "донецькі" снайпери, прив’язували до лапи кошеняти-приманки гранату. Та й німчики-братики, так само осаджені радянськими вояками, пригадується, спускали на мотузці під час обідньої перерви чайники на воду, якої не мали на своєму другому поверсі, насипаючи навзамін цигарок, яких у "наших", звісно, не було. Натомість у Лойка маємо – крім бойових буднів – чимало сцен з "комунального" побуту. "В аэропорту дежурили и воевали в основном на втором этаже, – підтверджує він. – Воевали с третьим, как говорили киборги. На третий просочились "тараканы" – сепары. Даже второй частично был уже сепарским. За стоявшей пока еще толстой стеной, с проломом размером в полдвери, уже были сепары. В общем,коммунальная квартира, не соскучишься, как пошутил недавно Сергеич".
Ніна Фіалко. Коли брати стають ворогами… – Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2015
"Нова книга Ніни Фіалко дає змогу читачам оцінити події 2013–2014 років поглядом "майданутої", – одразу застерігає нас передмова, але насправді це не зовсім так. Звісно, події оцінено, але більш давня ретроспекція у даному випадку виявляється більш важливою. І основні віхи історії України треба знати хоча б для того, щоб "порозумітися із синами та внуками, котрі мешкають в Росії і мають, на жаль, пропутінське мислення". Чого вони там мешкають, і чиїх батьків вони діти це вже друге питання, натомість що саме їх тримає/не тримає в рідному краю, змусить замислитися більшу кількість двоюрідних людей при владі. "Заправляючи борщ, я розмірковувала над тим, чому українцям не сидиться вдома", – починає свою повість-дослідження авторка, і на цьому гастрономічному зойку можна було б завершити розмову про наші справжні національні цінності, якби трохи далі, "після випитої чарки і традиційного холодцю з голубцями" не трапилися інші спокуси, які псують карму, апетит і реноме наших кухонних пророків. Утім, авторка чесно ставить собі умови задачі, згадуючи, що обидва її сини є громадянами Російської Федерації. Хоча, це вже історія, яка пишеться майже в кожній галицькій родині – заробітчанство, покинуті діти-онуки, вболівання за рідну збірну душі на відстані.