У далеких 1930-х письменницька самокритика, що межувала з автоекзекуцією була на висоті. "Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Европу", – журився український радянський класик Микола Куліш. З часом критичне ставлення до рідної літературної спадщини підхопили вже "прекрасні нащадки", і піддослідні класики в їх інтерпретації здобули далеко не кращі характеристики.
Володимир Єшкілєв. Усі кути трикутника. – К.: Академія
Про Сковороду останнім часом мовлено чимало, наського філософа ловили всім світом у найрізноманітніші жанрово-стилістичні пастки, але так, як наразі, мабуть, ніколи. Автор роману-апокрифу, івано-франківський екзегет Володимир Єшкілєв, накинув на свого героя сітку пригодницького твору, ще й оповив свіжим флером давньої масонської змови. Тож світовою історією в його оповіді, яка в російському перекладі вийшла, до речі, під назвою "Андрогін", рухають, відповідно, таємні сили, а не Грушевський з Дарвіном. У романі тривають як простенькі стосунки детективно-кримінального характеру за нашого часу, так і складні розклади далекого 1780-го року. Шпигуни, авантюристи, братська любов у чоловічих монастирях. У цьому характерна ознака просвітницької прози Володимира Єшкілєва, який – наче той Сковорода – намагається розв’язати таємницю людського буття і заодно заповнити хоч якимсь сенсом власне існування. Іноді це йому вдається, і тоді на світ з’являється чергова містифікація з-під пера головного ідеолога Станіславського феномену. За сюжетом роману, головний герой, таким собі Мефістофелем з’являючись до столичного академіка, нагадує, що науковці досі тішаться міфами, вважаючи Григорія Сковороду виключно народним філософом, який босий ходив селами, грав на сопілці й проповідував сердечну науку. Тобто робив те, що згодом, запізнавшись із масонами у своїх європейських мандрах 1750–1753 років, "з потом і кров’ю із себе вичавлював". Залишилося, видно, небагато, тож не дивно, що в романі Єшкілєва заторкнуті "проблеми статі" філософа, як стає зрозуміло вже з самої назви роману в його російському перекладі. А також, відповідно і м'яко кажучи, сексуальні уподобання героя. Цікаво, чи не так? Тож варто, мабуть, прочитати, своїх власних проблем (у тому числі, "статевих") не цураючись.
Надія Миронець. Володимир Винниченко: Таємниці кохання. – К.: Ярославів Вал
Перехворівши на соціалізм, запроторивши мілітариста Міхновського до в’язниці, щоб потім пожинати масонські плоди вже на письменницькому поприщі, де його любий друг Горький відмовив в існуванні українській мові, відомий демагог Винниченко наразі виринає перед нами у човні кохання на бурхливі хвилі психоаналізу. Він охоче заводив романи з багатьма жінками, слідуючи в житті власному принципові: кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить сили тіла і вогню; любити одночасно можна тільки одну. Ну, наче легендарна Ліля Брік, яка казала, що завжди кохала лише одного: одного Осю, одного Володю, одного Віталія і одного Васю. Те саме в історії з Винниченком, розказаній у цій "хронології інтимів". "Я колись дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово – і я пішла б сліпо за ним, куди він би схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя...", – писала Катерина Голіцинська, а потім додавала: "Чем меньше женщину мы любим, тем больше нравимся мы ей" – думав ти, даючи не раз щелчки моєму самолюбію і захоплюючись рівночасно Марусями, Фрідами, Етями і пр." Отже, перед нами розповідь про романи уславленого класика з Катериною Голіцинською, Людмилою Гольдмерштейн та Софією Задвиною, що тривали певний час паралельно, а завершилися смертю сина письменника і тяжким з’ясуванням стосунків з його матір’ю, а також спробою самогубства Катерини Голіцинської. Епістолярна спадщина, тисячі опрацьованих листів до кожної з коханок, критичний аналіз кожного залицяння з адюльтером укупі.
Надія Мориквас. Корнелія. – Л.: Видавництво Старого Лева
Роман-есей, в якому вільготно живеться поету-молодомузівцю Петру Карманському. Так само, зауважмо, як непогано велося Богдану-Ігорю Антоничу, що виринав у вставній новелі в "Дванадцяти обручах" Андруховича. І виринав він у такому ж напружено-концентрованому сюжеті – а не в розведеному у згорьовано-горілчаному коктейлі авторизованих біографій того ж Процюка (про Винничука і Стефаника) – як нині в книжці Мориквас. Ясна річ, про буття галичан 30-50-х років, а це ж так далеко, що навіть єдина згадка про Карманського нещодавно-давнього радянського часу – у збірці "Молода муза" (К.: Молодь, 1989) – губиться у "незалежній" мряці подальших повернень і відкриттів з нашої літературної спадщини. Утім, у романі львівської авторки – вже не про романтичну гульню галицької богеми, а про її логічне завершення – на тлі згасання поетичної слави Петра Карманського і спалаху його педагогічної зірки в літгуртках початківців, звідки виринула та сама Корнелія, ну й почуття до неї в героя оповіді. "Професор Карманський, ах професор Карманський!.. Він був безумно радий бачити Корнелю кожного разу, коли вона з групкою дівчат приходила на заняття літературного гуртка". Або ще далі, куди не ступала нога наських дослідників, і де живуть під радянської владою Ольга Кобилянська і небога її коханки Алчевської, де співіснують митрополит Андрій Шептицький і автор памфлету "Плюю на папу!" Ярослав Галан – тобто у 1940-х роках, про які так мало у нашій історичній белетристиці. І де, нагадаємо, "прізвище Корнелії було обведене жирним чорнилом: брат і сестра – в ОУН, дядько – відомий націоналіст "Лопата", за яким уже з рік полюють в області".
Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна. – Х.: Фабула
В контексті нашого "дитячого" огляду з "повоєнними" рефлексіями доречно буде згадати, з чого все воно починалося. І по яких страшних роках за воєнного "окупаційного" часу, коли більшовики залишили місто, з усіх закутів злої долі повиходили на люди залишені напризволяще родини "ворогів народу", серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього "золотого" письменства: діти Хоткевича, Свідзінського, Куліша, Буревія. А також, не забудьмо, головного героя і цього роману, і тих полум’яних років, а саме – Миколи Хвильового, чия прийомна донька, той самий Золотий Любисток, згаданий у передсмертній записці письменника. "Я страшенно переживала смерть свого учителя і друга — Григоровича, згадувала вона згодом. – Мене відвезли до міста Золочева в стані близькому до втрати розуму". Тим часом у романі "Моя божевільна" розповідається саме про ті причини, що призвели її вітчима до трагічного кінця. Це не переказ офіційної історії, чи пак белетризована "біографія" періоду Розстріляного відродження 1930-х років, а цілком авторське бачення того легендарного періоду – з таємницями письменницьких рукописів, особистих стосунків, підступів, зрад і страшного розчарування в результатах "революційних" перетворень у Радянській Україні. Час протверезіння, гіркої спокути на тлі Голодомору і підступаючих репресій, показаний ніби як зсередини – через родинні взаємини, любовні зв’язки і решту "неврахованих" офіційним літературознавством "інтимних" моментів життя.
Варвара Жукова. Свідок. – К.: Дуліби
В літературі здавна існувало поняття "неофіційної біографії". Це коли в підручниках віщають про політичних самогубства та любові до Батьківщині, а в житті герої 1920-30-х рр., яких у своєму романі описує Варвара Жукова, стріляються по п'яній лавочці і практикують звичайний адюльтер. Розгледіти ці легендарні постаті в тумані сюжету досить легко. Псевдоніми дешифруються, а знакові ситуації і культові події обертаються зовсім іншим боком. Більш правдоподібним, чи що. Тичина і Хвильовий, Куліш, і Дніпровський, Любченко і Петров-Домонтович, а також найзагадковіша постать того часу – поет Володимир Свідзінський, нібито згорів при евакуації, живуть на сторінках роману типовими обивательські пристрастями. Словом, пиво, баби, угоди з совістю і НКВД, але це лише верхівка айсберга під назвою Розстріляне Відродження. Оскільки серед всієї цієї вакханалії живе Свідок, який плекає акт розплати за безцільно прожиті роки в соціалістичному раю. По суті, це альтернативна історія нашого з вами життя і долі, що тягнеться з романтичних 1920-х в застійні 1960-тобто Стилістично роман цілком сучасний, адже недарма в його назві причаївся і "Відок" Люка Бессона, і "Свідок" з "поганим" Томом Крузом. У викладі Жукової українська літературна братія теж виглядає ой як погано, а іноді навіть жахливо. Святкує Жовтень і вітає війська Вермахту, пише доноси і створює геніальні поеми, з яких випливає, що скоро всім нам буде непереливки. В принципі, так воно і є.