Українська нація – унікальна. Схоже, їй такій на роду написано бути. Дивіться сюди, в стрижень. Ось вона, наша маленька ментальна візитівка. Офіційно нам 28 років. Неофіційно: понад тисяча. Населення: ніби українці. Мова: мовби також, українська. Розмовляємо, думаємо, співаємо пісні, виборюємо незалежність і захищаємо гідність: переважно російською. "Не вміємо". "Не навчили". "Не виходить". У найхитрішому випадку: "Не хочеться власною вимовою псувати такої гарної мови". Це тоді, коли основний ворог і вікопомний гнобитель – росіяни (точніш – російські імперії різного штибу). Щоправда: часом пряником, а часом розпеченим залізом нас триста років привчали – ні, єдиний друг. Самоідентифікація, одним словом, у нас абстрактно-конкретна, штибу "Україна для українців", "Україна понад усе"... "Я говорю по-русски, но люблю Украину". Ось у такому приблизно стані наступає наше щоденне ментальне сьогодні, День писемності, між іншим, станом на 9 листопада.
Уже сам факт, що День української писемності досі актуальний, не може не насторожувати. У справді-бо великих націй зі справді ж бо великою історією (чи належить Україна до таких, дуже ствердну відповідь гідні дати хіба що міфотворці, – це кажу за всієї поваги до власної історії, держави і народу) подібне свято – то є вінець свят. У такий день віншується планетарний марш, всесвітня експансія місцевої культури, зокрема хоча б літератури. Наголошується на величі і впливові автентичної мови за всього панування мови англосаксів. Небезпідставно лунають решта цілком фольклорного походженння національних епітетів. Зрештою, нарід бере і крокує десь там попід своєю Аркою Тріумфу.
Поки що наша Тріумфальна Арка – це список мартирології місцевих героїв: від забитих ординцями на догоду власних братів місцевих князів (цю частину у нас, як і прах Юрія Долгорукого попід Лаврою, активно "успільнює" РФ) до численних вже Небесних Сотень.
Отож День писемності – започаткований на пам`ять про все того ж культурно спірно-спільного літописця Нестора – все ще день боротьби "за", все ще спроба самоствердження. Так, неначебто правими виявляються критики влад всіх рівнів: в своїй не своїй країні ми все ще перебуваємо в полоні, оточені собою – чужоземних служб аґентами, у незалежній – під впливом, у власній хаті – у численних рабствах.
Тому що в деяких наших містах, попри перемогу Революції Гідності, все ще на посадах мерів найкращі друзі попереднього диктатора, що ледь не одним ложем із ним користувались. Тоді як в інших містах чиновників від Революції Гідності, як так і треба, вбивають шляхом оббризкування сірчаною кислотою. Щоб потім усіх їх – своїх і несвоїх, героїв і зрадників, спільним гамузом занести до списку героїв, призначити національні – спірно-дискутивні свята, – та й хрест на тому. Наша сучасна історична пам`ять неначе приклад у сирої матінки-землі бере: прийма всіх. Але ж ми, історики, райтери, блоґери, літописці, сини Нестора – хіба ми земля? Ми ж маємо бути трохи чутливішими, трохи живішими, трохи перебірливішими від каменю й пороху...
День Нестора або Писемності України – звісно, знаковий. Цього дня будь-який письменник, будь-яка україномовна людина хоч-не-хоч ще раз із болем усвідомлює: ах, наскільки ж я самотня в цій країні! Ах, які ж малі наклади наших, національно свідомою тобто мовою, книжок! Ах, які ж малозрозумілі широкому загалу наші підручники! наші слова! думки! пісні...
Це правда, що масмедіа і телебачення вже таки сяк-так опанувало оцю українську писемність, яку нині віншуємо. Прикметно, що це сталося трохи аж не зовсім природно, шляхом певного законодавчого натиску аж на 29-му році незалежності. Бо в Україні природно розмовляти російською, а про високі речі – писати вірші, скажімо, листи коханій Дульсінеї – можна й мовою нації. Ви можете собі уявити Рим, який вводить в Римі ж латину аж через три десятиріччя, до того послуговуючись, скажімо, мовою фракійських ґладіаторів чи там асирійської імперії? Або побачити подумки Єрусалим, в якому первосвященники три десятиріччя приносять жертви латиною (думають, співають, живуть, кохаються латиною). Або Москву, яка всуціль міркує, мислить і медіює німецькою чи фінською.
Хоча останнє – якраз прецедент із московського минулого. Пам`ятаєте Росію ХІХ сторіччя, шляхта якої розмовляла, співала, міркувала і творила революції гідності французькою – мовою свого загарбника Наполеона, якого прогнали раби-кріпаки, навіть не отримавши за це свободи – краще, ніж рідною.
Схоже на те, що ми перейняли цю ориґінальну моду саме у північно-східного сусіди. І в цьому дійсно можна було б вбачати нонсенс елітарного штибу. Якби цей нонсенс стосувався тільки нашої еліти.
Між тим, звідти, зі Сходу, попри свого Нестора, свій герб, свій прапор, свою історію і не тільки, ми вже чули, що нас, України – нема. Нема мови, єсть наречіє. Немає нації, єсть малороси – такі собі бунтівні росіянчики-рутенчики, які через Мазепу переважно збунтувалися десь от зо три сторіччя тому починаючи, а потім, приправлені Шевченком та рештою, чомусь заговорили на своєму діалекті. Бунтарам пощастило: рано чи пізно прийшли "нацисти" і узаконили свою писемність яко національну. Ні, не змусили заговорити цією мовою, але весь час нам про це нагадують. Апофеоз міфу – слова ветерана з м. Олександрія (до речі, чому б не декомунізувати цих назв царського походження?): "Ваш Шевченко никогда в жизни не говорил и не писал по-украински – токмо по-русски".
Тобто Шевченко – аґент НАТО – логічне завершення ланцюжка такого мислення.
Я ще раз і ще раз звертаюся до аналоґій з литовською національною дійсністю, намагаючись збагнути, що таки відбувається – з нашими мізками, думками, піснями, зі снами чужою мовою.
Елементарний факт: у Литві російська або російськомовна людина нині з великими труднощами перейде вам на російську ж. Чому? Ну, не знаю чому. Мабуть тому, що все навколишнє життя відбувається литовською і міркувати в такому середовищі, весь час акцентуючи свою "неможливість вивчити місцеву мову", російською – просто дурна втрата часу, перспектив, роботи, майбутнього. Та й самі литовці можуть любити російську, це правда: але десь по хуторах і на рівні вживання російських матів, коли їм негаразд. Це означає, що день литовської писемності (між іншим, у добу Середньовіччя литовці користувалися як писемною слов`янською мовою) – це щоденне свято, за яке можна не аґітувати. І яке можна і зовсім проіґнорувати в календарі. Тому, коли над вами в небі пролетить там не натівський бомбардувальник – пригадую дні Путча – то це означає тільки одне: окупація. Іншої думки, іншої писемності, іншої ментальності там просто бути не може.
Наше сьогоднішня свято – не більше ніж спроба продовження в часопросторі декади з національного самоствердження: два шевченківські дні, День незалежності, Конституції, Захисника вітчизни, Батуринського голокосту, Писемності, Гідності, Свободи, Героїв Крут. Тільки в ці дні з гідністю підкручується вус, наливається недаремна чарка, світліє чоло і ніби розчахуються двері в майбутнє. Туди, де разом із мільйонами вже полеглих крокують мільярди – в вишиванках, зі співом, попід Небесною Тріумфальною Аркою національної дійсності, за яку вже не треба проливати кров.