/ Фото: Pixabay
Сучасну літературу в моменти чи то занепаду, а чи відродження завжди рятували класичні жанри – від поезії до фантастики. Тому не дивно, що час від часу саме вони – оригінали та попередники, автори і жанри – стають матеріалом для натхнення і відтворення на вже новому, більш майстерному рівні.
Філіп К. Дік. Повне зібрання короткої прози. Том 1. – К.: Видавництво Жупанського, 2019
У творчості цього культового американського письменника-фантаста вражає те, як його творчий доробок досі продовжує впливати на всю світову фантастичну та довколафантастичну літературу й кіно. До першого тому повного зібрання його короткої прози увійшли оповідання, написані у період 1947–1952 років: від найперших літературних спроб, таких як "Стабільність", "Руг", "Маленькі повстанці", й до широковідомих - зокрема за екранізаціями - оповідань "Час розплати" та "Друга модель", які вважаються не лише своєрідною візитівкою цього автора, але й на багато років уперед сформували цілі сюжетні напрями у фантастичній літературі та кіно.
"Подорож оповіданнями Філіпа Діка, яку ви от-от почнете, це подорож прогресуючим сумнівом у реальності будь-чого, – попереджає перекладач збірки, Віталій Корсун. – Ми звикли до того, що світ існує сам по собі, а ми – лише учасники цього нескінченного циклу змін, проте Дік порушує цю аксіому і ставить у центр суб’єкта світосприйняття. І цей зсув фокуса відкриває неочевидні раніше речі, адже як можна говорити про будь-яку об’єктивність світу, якщо кожен бачить його по-різному".
Марія Козиренко. Відкривати тут. – Х.: Фабула, 2019
Майже у кожному вірші цієї екзотичної збірки – справжньому мистецькому проекту, оформленому українськими ієрогліфами – протиставлення, порівняння, нерівність. Мовляв, авторка спробувала, тепер ваша черга. Що саме? Навчитися бачити, спробувати стати краще, почути один одного, кохати без застережень. "Любов — це погана оптика. / Але без неї, / Як з’ясувалося під час не дуже гуманних експериментів / Над людьми, / Бачити геть нічого". Тож навіть в анотації до збірки сказано, що ця книжка – аварійний вихід, який можна (і треба) відкрити будь-якої (важкої) миті. Сама ж авторка давно це для себе зробила, тож варто прочитати її віршовані послання, щоб і собі навчитися. Недаремно її дебютна збірка називалася "Сонячна бомба", а в новій маємо "невипадковий" вірш про те, що ж буває, коли не стримувати емоції та почуття. "І тепер у сонці дірка. Можна гойдалку вчепити, / Їй сподобається точно — гойда, гойда, линь, лети. / Я — ловлю — тебе — щомиті. / Я ловлю тебе. А ти?".
Євгенія Кононенко. Слово свого роду. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019
У цій збірці есе на "родинну" тему авторка, відома своїми гостросоціальними текстами, вибудовує стосунки з власним минулим. І не завжди родичі, які його населяли, були відомими, публічними чи видатними особами, оскільки для оповідачки важливіше те, який вплив вони мали на її становлення і як людини, і як письменниці. І тому хоч іноді оповідки видаються тривіальними, але завжди глибокими і психологічно виваженими, бо авторка звикла докопуватися до істини у всіх питаннях, хоч про жіночі бретельки, хоч про українську мову. "Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів, – звіряється авторка. – Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя".
Алекс Малышенко. #киеввкиеве. – Х.: Фолио, 2019
З історії відомо, що саме Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь були "першими київськими стартаперами", як нині їх називає автор цієї збірки оповідань. Воно й не дивно, адже він пропонує нестандартну подорож в часі, яка передбачає саме альтернативну історію заснування української столиці. Якщо точніше, то в часі та просторі для його читача все залишається на місці, і пригоди тривають у сучасному Києві, але мандрує вічним містом… його легендарний засновник, апостол Андрій, який встановив на дніпрових кручах хреста, заповівши утворити на тому місці щось велике. Саме він повертається до нас в образі подорожнього, і за його мандрами буде цікаво спостерігати. "— На Подол? — водитель.— На Подол, — Андрей. Машина тронулась.— Вам не будет мешать моя музыка? — водитель.— Смотря какая, — Андрей.— Чарли Паркер. Чертовски вдохновляет, — водитель.— Включайте, — Андрей. Водитель включил музыку на очень приемлемой для Андрея громкости. "Неплохо", — подумал Андрей".
Артем Чех. Район "Д". – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019
Ще на початку 90-х автор сих рядків писав про децентралізацію і "клаптиковий" характер "незалежної" культури, тож саме так і сталося. Років за двадцять це зрозумілі навіть найрозумніші з наших авторів, які починали писати вглиб, про себе, а завершили вшир, про час і місце. Хтось одразу відреагував, як Жадан чи Вольвач, розповівши, як воно було в 90-х, хтось зробив з того цукерку, як Андрухович та Ірванець у своїх фантасмагоріях. Тепер ось навіть Чех, який писав про "пластмасові" міста, потім присвятив себе сільському життю, а нині згадав рідні "натуральні" Черкаси. Саме міфологічному простору одного з районів цього міста присвячений ций роман. А хіба не міфологія? Адже історії про місцевих богів і героїв, що формують дітей району, не гірше за епос про античних героїв. Локальна історія про звички і ритуали місцевих субкультур, яку має кожен з представників "незалежних" регіонів, наразі розквітає своїм чорнушним, молодим і через це привабливим цвітом.