Фото: AFP
Днями президент Литви Даля Грибаускайте привітала нас: із першим виходом на Майдан два роки тому – початком Революції Гідності, кінцем диктатури, отриманням європейського обличчя і таке інше. Сам факт привітань подібного рангу має найширший контекст, не залишаючи байдужим навіть опонентів.
Найцікавіше, і чого і слід було очікувати, що на подібні привітання розщедрилися більшість ЗМІ. Одні, правда, розповідали про початок Майдану з театральним пафосом, вдаючись до кліше зі звичайної патетики будь-якого свята – від радянського нового року і до дня народження Степана Бандери, інші нарікали – мовляв, ось за що стояв Майдан, а ось що отримали/не отримали.
Наближається і роковина розгону студентів – 30 листопада.
У цьому контексті цікаво розглянути обидві віншувальні концепції – тому що в них глибокий сенс, туга, і, насправді, попри переможні тенденції, велика загроза: і Революції Гідності, і Україні як такій.
Другі, нарікали на те, що Майдан, мовляв, стояв не за те, що отримали, можуть заспокоїтися: насправді, судячи з того, що починаючи з вересня цього року відбувається на підступах до Криму, Революція Гідності не тільки не припинилася, а, мабуть, вступає в чергову, непрогнозовану щодо наслідків, свою стадію. Відбулася проста й дещо комічна річ: влада два роки поспіль на всіх фанфарах трубить про перемогу Революцію Гідності, а вона революція, взяла, ожила завдяки громадським активістам у вигляді блокади Криму вилізла іншим боком.
Можна сто разів говорити про те, що раз Крим анексовано, то ми не зобов’язані його ані годувати, ані підтримувати ніяким чином, але правда втому, що не ми, громадські активісти, маємо цим опікуватися (якщо ми не махновці, звісно), а влада і зокрема президент, якому ми і делегували подібні питання оборони і безпеки.
Так де-юре, Крим не наш, але втілювати ідею його блокади де-факто повинна держава Україна у особі її повноважних, а ніяк не громадських представників. Влада цього не зробила. Передовсім тому, що оголосити блокаду Криму де-юре, це означає визнати Крим не українським. Тому що коли ми оголошуємо блокаду власній території, то це дещо дивно. Якщо намагаємося відвоювати анексовану територію – це ще логічно. Але українська держава наразі не може ні відбити Крим у загарбника, бо для цього потрібні, яких ми не маємо, ані юридично відпустити його з миром, бо це виявив слабкості. Тому-то, незважаючи на всю серйозність тримісячних подій на неофіційному кордоні з Кримом, Київ закрив на це очі.
І це був найвищий із проявів патріотизму, на який офіційний Київ був у даній ситуації спроможний у принципі. І тому в силу вступили неписані закони революції: якщо влада слабка, то кожен дії на власний розсуд. Із нею не рахуючись.
Питання вихідних, коли козаками від кримчан підірвані опори електропередач, це не просто енергетична блокада Криму, з якою згідно з опитуванням згодні 63% українців. Тому що, передовсім, ТАКА блокада – блокада несанкціонована. Звичайно у тих, хто підриває ці опори в імення України, вигукуючи "зрада", "слава Україні" тощо, може скластися враження, що громадськість має на це право. Але опори електропостачання – це не просто дерев ‘яні щити та димуючі шини на Майдані, і це не тільки електрика для зрадливих проросійських кримчан, а, даруйте, ще й питання української економічної безпеки.
Хто відновлюватиме опори, якщо конфлікт буде вичерпано? Звичайно, не "правдолюбиві" українські козачки від проукраїнської кримської самооборони, а український же платник податків. Кому вилізе боком втрачене здоров’я і хто компенсуватиме втрати, в тому числі морального характеру, мешканцям Херсонської та Миколаївської областей у разі, коли через чергову ескалацію Революції Гідності постраждають і вони? Безумовно, не майданери (а раптом це не майданери, а провокатори?), а всім нам.
Не можна діяти, виходячи з самих питань революційної доцільності того або іншого. Свого часу революційно доцільно було, і Лев Троцький це запровадив, піти на революційний червоний терор. Зараз дві третини моїх співгромадян готові підтримати "революційну доцільність" блокади Криму. Що це, кому ця помста – Російській Федерації, Криму, зрадникам усередині країни, кримським татарам як привід їхнього чергового відселення до Сибіру?
І якщо навіть так, то, даруйте, де буде межа цієї помсти?
І тут ми знову повертаємося до свята, яке нам відзначати тепер три місяці поспіль. Тому що спочатку ми змушені будемо святкувати Грудневий Майдан – а це суцільне свято перемоги, тому що жити всіма цими недільними вічами два роки тому було дуже гарно. Так гарно, що багато кому хотілося б так жити вічно, відродивши у формі Майдану своєрідну Запорізьку Січ. У січні-лютому, крім того, на нас очікує тризна – оплакування перших, але, на жаль, не останніх в історії двох останніх років жертв Майдану. Ми будемо ставити свободу понад усе (іноді вона, яку випадку з блокадою Криму доходитиме у нас до фактичної анархії), ми будемо вірити в торжество правди та людського духу(але яких саме правди й духу –перемоги будь-якою ціною, навіть завдяки загибелі всіх і вся?). Ми намагатимемося побудувати цивілізацію (розбудовуючи при цьому деяку непоправну ментальну прірву всередині самої держави).
Я ж підозрюю, що багато чого, і не тільки з нами, у цій історії часто відбувається просто через річну втому і пропоную звернути увагу тільки на деякі співпадіння. 7 листопада – Жовтневий переворот. 9 листопада – баварський "пивний путч" з арештом Гітлера 1923 року, а 1989-го, і руйнування Берлінського муру. Грудень 1979 – вторгнення в Афганістан (де криза влади почалася ще у вересні). Грудень 1991-го – референдум, в результаті якого Україна остаточно поховала свою причетність до СРСР. Грудень 2000 – репетиція Помаранчевого Майдану (криза влади розпочалася 16 вересня, в день убивства Гонгадзе). Грудень 2004-го – другий Майдан, чому передувала криза з виборами президента. Грудень 2013 – ще один передноворічний Майдан.
У мене особисто виникає враження, що під Новий Рік влади країн (особливо у нас, де пів-січня законних вихідних) просто вичерпують свої дипломатичні, інтелектуальні й ментальні ресурси і внаслідок цієї "передріздвяної втоми тронів" в історії відбуваються події, наслідки яких дуже часто як на нашу стражденну землю стають для нащадків невідворотними.
Пропоную зачекати на грудень. Цікаво, що ж відбудеться цього разу, коли у вересні у нас розпочалася несанкціонована блокада Криму, а наша влада, надавши перед внутрішнім розслідуванням перевагу антитерористичній операції та виборчим перегонам, узяла і фактично її проігнорувала?