14 липня, на другий день після його невідбулого в цьому світі дня народження, два гарно вбрані джентльмени відґвинтили пам’ятну дошку на честь трагічно загиблого, хоч і повного за життя творчих та біографічних суперечливостей журналіста Олеся Бузини.
Вітаю. Духовний, зате національно свідомий вандалізм. Тепер "патріотам", які зробили це, має бути "уже не соромно". Не зі зброєю у зоні конфлікту, а озираючись на всі боки під час зйомки, в принципі, безсоромного відео, з викруткою у руках вони "відстояли честь нації", вочевидь не дрібно паплюжену Бузиною за життя. Тепер нам, всім тим, хто не брав участі в цьому "акті справедливості" (дошка мала бути, бачте встановлена, працівниками муніципальної служби), також не соромно. Бузина – не Ленін, а наш із вами ровесник, а відтак про нашу країну зможуть говорити як про таку, де свободу слова потрібно фільтрувати. А також як про державу, якій вуличний анархізм як альтернатива місцевому самоврядуванню, що не справляється зі своїми обов’язками, в принципі, не чужий.
Ті, хто відґвинтив дошку, зможуть переповідати про це внукам і написати про цей випадок – уже на власній дошці. Зустрічний вереск підніме (а тепер арґументи є, і не менш серйозні, ніж саме вбивство) і антиукраїнська частина України, яка, як пантера перед стрибком, зачаїлася, очікуючи, коли хвиля руйнівного національного натхнення піде на спад. Таке враження, що дошку взагалі відґвинчено на замовлення – аби підняти черговий медіабум. Але не це в питанні головне.
Факт із дошкою Бузини свідчить лише про одне – вигуки, що з Україною, де, за ідеєю, мала перемогти Революція Гідності (а це революція, яка шанує також гідність, життя, право на вшанування пам`яті "чужих", не тільки своїх), щось не так, отримали чергове підґрунтя. Схоже, що в буйних головах арґументи поточної політичної доцільності, а практично – анархії, беруть гору не тільки над совістю, а й над здоровим ґлуздом.
Фактично, кожен активіст від нині починає трактувати як завгодно на власний смак не тільки віддалену історію, а й негайно – теперішню. Що це? Новий стиль того, як потрібно ставитися до будь-яких покійників. Таке ми проходили – наприклад, у 1917-1921. І ще не раз потому. Однак приклад подібних дій – нищення пам`яті про невигідних людей 25 років тому був масово визнаний не тільки за негативний і за несумісний з подальшою історією України. І чому ж навчилися – у нас, що пережили перебудову і появу незалежності, у історії її виборення, яка, схоже, нічому нікого не навчила, діти й онуки тих, хто цю незалежність вистраждав першими? Якщо зривати написи про померлих зі стін – це демократія, то мені така демократія не подобається, вона реально погано пахне – анархією, негідними вчинками і, безумовно, затяжною ментальною хворобою – номінальне декларування свободи слова не гарантує практичної здатності до альтернативної думки як такої.
Бузина не був ворогом зі зброєю в руках. Не числився і бойовиком-сепаратистом. До того ж, не стріляв у людей. Усі його "злочини" перебували винятково у площині свободи слова, яка їх фактично й ініціювала. З іншого боку, він був вільною людиною, і мав право трактувати будь-які події так чи інакше, або так, як він їх трактував. Якщо розглядати факт його розумової діяльності зблизька, можна погодитися, що на загал вона була спрямована проти України – він справді був проти такої України, яка на другий день після дня народження якої-небудь людини зриває з під`їзду пам`ятні дошки. Однак якщо подивитися на цю діяльність, так би мовити, абстрагуючись від питання поточного політичного моменту, коли, здавалося б, "Україну треба виборювати понад усе і за всяку ціну", то багато в чому Олесь Бузина, зокрема, як критик негативів ідеолоґічного впливу ідола нації Тараса Шевченка був правий.
Є в нашій культурі, суспільстві, державі тенденції, які потрібно критикувати. Тому що їх оминули увагою критики національно свідомі митці, до цієї критики вдався національно безумний. Таким чином корені "антиукраїнського явища Бузини" не так ростуть із ФСБ та РФ (що, наприклад, йому посмертно інкримінують "патріоти"), як із самої України: якби у нас існувала достатня кількість і якість інтелектуалів, здатних з метою розвитку (і заради майбутнього наступних поколінь, до речі), достатньо критично поставитися до своєї історії та культури, Бузина просто не мав би успіху на "антиукраїнській" хвилі, яку він осідлав.
Адже що таке Україна насправді? Це не тільки те, як уявляв її Тарас Шевченко колись: мільйони неосвічених, пригнічених панами селян, що даремно волають із землі до Господа про покращення умов рабства. І не тільки те, як ми уявляємо її зараз: чисті від комуністичних бовванів та пам’ятних дошок "зрадникам нації" вулиці наших міст, на дитячих майданчиках яких юні матері з грудними дітьми на руках очікують похоронок або повернення любих ладо з фронту. Ні, Україна – це також те затишне майбутнє, в якому, можливо, не буде місця ні скигленням, ні палкому боротьбізму. Словом, місце, де нашим власним інспірованим обставинами маразмам та сьогоднішнім тимчасовим прерогативам немає місця – це також Україна.
Якщо "явище Бузини" і негативне, то треба визнати: ми і є ті, хто породив його власною інтелектуальною та креативною апатією. А тепер боремося з його наслідками в єдино можливий спосіб – зриваючи пам`ятні дошки. Ні, я не засуджую тих, хто зірвав цю дошку – тому що я не прокурор. Однак вважаю, що достатньо "законно" в майбутньому побачити відео з тим, як зривають дошки не тільки пам`яті Степана Бандери, а й В`ячеслава Чорновола та решти достойників. Не в дошках, зрештою, справа: справа винятково у прецеденті. А він глухий, як кут.