Два роки минає, відколи Майдан почав звільняти нас. Як не крути, його ефективність – що далі, то більше – нагадує ефект дії активованого вугілля: з організму нинішньої історії, в точці перетину якої всі ми і перебуваємо сьогодні, схоже, виводяться як погані, так і добрі манери.
Рік новітнього парламентаризму увінчався учора двома ключовими подіями. хоч юридично, так би мовити між собою і не схожими, але подібними за негативним та розчарувальним навантаженням на наші мізки. Учора депутати ухвалили надто мало поправок, аби ми вважалися європейцями і отримали довгоочікуваний безвізовий режим; після чого в кулуарах депутат Тетерук випадково вдарив пляшкою по голові Олександру Кужель, чим поставив під сумнів нашу – тому що це зробив наш обранець – не європейськість, цивілізованість як таку.
Звісно, можна довго і вперто розмірковувати: а що таке взагалі цивілізація і цивілізованість. Зрозуміло, що у "відсталому" у порівнянні з новочассям ХІХ сторіччі, чим би не був викликаний ексцентричний вчинок Андрія Тетерука, на ранок він мав би чергу з дуелянтів, готових захистити честь Жінки як такої; причому знайшлися б ладні відстояти її з лав будь-якої, в тому числі з його власної фракції.
Маємо ж факт: замість терміну "тітушки" від прізвища однойменного хлопця, що ударив дівчину-журналістку, доречно вводити у вжиток поняття "тетерушки" – і це політики, чиновники та високопосадовці, ладні "випадково" лупцювати опонентів пляшками в голову. На жаль, якщо ми не звірі,цей гіркий прецедент не можна підзабути і залишити собі в історії кулуарів Верховної Рада: хоча б тому, що це була публічна акція публічної людини, а отже – приклад для наслідування всією нацією, яка на особливу фемінофілію не страждає.
Хоча справжній цинізм, який виявляє реальний стан речей з нашою нацією, полягає в реакції на учинок Тетерука.
Навіть в умовах ХХІ сторіччя випадок з пляшкою, що доводить леді-колегу до струсу мозку, означав би у реально цивілізованій країні лише самовідкликання депутата.
Що б не викликало подібну реакцію Тетерука – наприклад, Олександра Кужель вела себе не зовсім по-парламентському, сіпаючи Тетерука на трибуні за руку чи відмахуючись сумочкою в коридорі – після подібного змаху пляшкою депутат мав би його ініціювати: тут самого покаяння, на яке він пішов у Фейсбуці через лічені години після вчинку, замало.
Але Тетерук лише виправдовується: буває, мовляв, всяке.
Політики-колеги по фракції намагаються щось напівутаємничити, напівзам`яти; "колеги" з "Батьківщини" – навпаки, роздмухати й використати конфлікт на власну користь, вимагаючи скасування депутатської недоторканності причетного.
Але що робить громадськість у соцмережах? А вона особливо радує повідомленнями штибу: мовляв, Кужель і Тетерук одне одного варті. І тоді цей випадок виглядає так, ніби вчора сталося не з Тетеруком та Кужель у парламенті, а з Джимом Моррісоном та Дженіс Джоплін у кав`ярні (коли Моррісон у відповідь на репліку Джоплін ухопив Дженіс і принизив в особливий чоловічий спосіб).
Але, даруйте, наші депутати – це не панки і не рокери. Принаймні, від яких би різкуватих, "рокерських" політсил вони не балотувалися, ми не вправі очікувати від них подібних вчинків, навіть у кулуарах.
У Фейсбуку я знайшов коментар, якому притаманне особливе поєднання доброти та цинізму: "Людину, як казав мені років 20 тому Заслужений тренер СРСР з боксу В.Д.Нищета (вже покійний, на превеликий жаль), бити по голові взагалі не можна. А був він великим спеціалістом з підготовки важковаговиків і знав, які наслідки від ударів по голові можуть настати.
А жінка ця людина чи чоловік – з огляду на ідеї гендерної рівності жодного значення не має.
Інша річ, що я не зовсім розумію, що робить у Верховній Раді пані Олександра Кужель. Людина все життя як держслужбовець дуже високого рангу та як народний депутат опікується малим бізнесом та середнім класом. В результаті ані першого, ані другого в Україні практично немає, а всі паростки, котрі попри ревну опіку державців таки проростали крізь бетон, роками скніють, ледве виживаючи. Ні, мені дуже хочеться вірити, що пані Кужель щиро робила все, що могла. Але якщо людина робить, а справи не покращуються, то одне з двох: або робиться щось не те, або робить не той, хто треба.
А бити не можна, тим паче по голові. Тим паче, якщо ви, бляха, народні депутати, обличчя нації. Ну й пика в нас, друзі".
Остання фраза дуже точна дефініція, й однак м`якувата. Однак цей фб-комент від письменника Сергія Батурина проливає світло на інше: як депутати учора могли проголосувати поправку до Трудового законодавства, яка забороняє "будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема, порушення принципу рівних прав та можливостей, пряме чи непряме обмеження прав залежно від раси, політичних, релігійних чи інших переконань, гендерної ідентичності та сексуальної орієнтації", якщо ми, навіть найкращі з нас не дуже хотіли б бачити жіноцтво у парламенті, щоразу віднаходячи які-небудь приводи до їх некомпетентності. "Ми" – це не тільки письменники, це також партії, які виконуючи квоту у 30% жінок у виборах ставлять жінок наприкінці списків. "Ми" – це ті, хто мириться з тим, що поруч із нами можуть працювати представники сексменшин (чутки кажуть, що навіть в органах влади). І однак відмовляються визнати рівність їхніх прав наразі на трудовий захист.
"Ми" точно не любимо, якщо не інших рас, то жінок та сексменшини, як мінімум. Це судячи з цих двох учорашніх подій. Однак "ми" точно використовуємо у повсякденні працю і талант – і тих, й інших.
Хто ми після цього: інфантильні самозакохані у кумівсько-патріархальний побут рабовласники з фільму "Джанго", не здатні визнати ані власної засадничої бутійної неправоти, ані своєї дрімучості?
Не знаю. У березні минулого року в унісон кримським подіям я намагався знайти більш неадекватних людей, ніж високопосадові росіяни Російської Федерації. В листопаді 2015 року такі, схоже, уже на обрії: українці України. Це дуже суб`єктивно, але думаю, що якби ті, хто рівно два роки тому стояли на Майдані за правду, тоді-таки дізналися (ні, не про тисячі Небесних Сотень і героїв), що після усунення неправди одного режиму наші жінки або безнадійно сидітимуть по іноземних тюрмах, як от Савченко, або будуть биті пляшками в голову на своїй землі, то багато-хто на Майдан не вийшов би.
Тому що Батьківщина починається з матері, а кожна жінка – образ Матері. Тому що за благородними намірами не можна приховувати не тільки перевищення повноважень (Антикорупційний комітет ми так і не спромоглися створити), а й перевищення при "самозахисті". Нагадаю: коли напад – з сумочкою чи ножем, байдуже – відбувається так би мовити тет-а-тет, і нападник один, сторона, що захищається, згідно з українським законодавством, не має права застосувати будь-яку зброю (нині – пляшка) доти, доки сама зазнає тілесних пошкоджень.
Такий закон.
То від кого ж чи що захищався Тетерук, розмахуючи пляшкою? Чи тут, як у футболі: ми як арбітри ще маємо визначити – пляшка знайшла голову чи голова кинулася назустріч пляшці.
Схоже, суспільство уже визначилося. Опитували на одному з сайтів: що має робити фракція Тетерука – зняти з нього недоторканність і віддати правосуддю, чи захищати обома руками побратима. 40% українців за кумівство: правий він чи ні, захищати. Так що ж ми тоді будуємо: демократію на засадах анархії чи анархію на засадах демократії? Якось, у роки Другої світової війни, бабця мого друга винесла до вояків УПА тацю з їжею, запитавши патетично й щиро: "Що, невже ви на крові збираєтеся побудувати майбутнє України?" І тоді брат узяв її під лікоть, вивів надвір і сказав: "Галю, тікай-но собі мерщій городами". Невже настав час і нам тікати городами?