Сьогодні життя відкинуло мене в "бурхливі дев ` яності". Зателефонувала тітка і сказала, що була на цвинтарі, і там більше немає ог орожі на могилах наших родичів – хтось нахабно зняв їх і здав у пункт прийому металобрухту. Повіяло не тільки могильним холодком: і одразу пригадалася публікація з дев’яностих — про те, що крадіжки на цвинтарях у спробі розбагатіти стали звичним явищем.
Звичним явищем були тоді не тільки крадіжки. І не тільки на цвинтарях. Цілком звичним був рекет – це коли групи озброєних людей ходять скрізь, де існує хоч якийсь приватний бізнес і вимагають мзду. Людське життя також тоді мало не дуже велику ціну. І щасливими могли почуватися хіба що ті з екс-радянських громадян, хто нічого не мав і… не збирався мати, просаджуючи те, що лишилося від пращурів. Усі інші мали сплачувати "данину" чи мати гарний – бандитський, чиновничий або політичний – дах. Інакше не робилася жодна справа і не втілювався в життя жоден бізнес-задум.
Країну, колись потужні підприємства, як правило, колишні їхні працівники, а тепер бізнесмени всілякого ґатунку розносили по частинах в різні боки. Від цього діставалося щось і звичайним "трударям у поті чола" – тим, хто розпилював літаки і зливав з цистерн пальне. Але переважно багатіли найкраще організовані і де-юре зовсім не бандитські угруповання, з надр яких швидко, як гриби, і зовсім не прогнозованими за капіталізму темпами виходили "бізнесмени".
Слово "беспредел" означало некеровану анархію, яка реально панувала на всьому пострадянському просторі, а лише "перегини" під час влаштування і зміцнення цієї анархії і оформлення її в нові суспільства, які збиралися рухати власні держави, в тому числі і Україну, в "демократичному" напрямку. Під "демократичний" напрямок бралися кредити в різних формах – від нелегальної державної зради до легальних імпортних ґрантів.
Так тривало десятиріччя. Але все одно лад у країні, якою керували представники вчорашньої партноменклатури, навести було складно. І тим, хто був нагорі, доводилося в різних царинах вдаватися до послуг менеджерів, методи яких не завжди були цілком легальними. Банківську систему України, як і успіх гривні та її еквівалент до долара 2:1, подейкують, забезпечила одна міфічна людина, про яку дуже мало відомо і яку чомусь ніхто не любить згадувати – Вадим Гетьман. За дивним правилом становлення новітньої України, він загинув за загадкових обставин. Схоже трапилося з єдиним справжнім, а не "професійним", тобто тим, хто заробляє на цьому гроші, демократом у політикумі – В ' ячеславом Чорноволом. Він, хто збирався вести Україну шляхом справжньої демократії, враховуючи при цьому як її західні стандарти, так і українські реалії, загинув за цілком містичних обставин напередодні змін – чергових президентських виборів. Генерал міліції Юрій Кравченко також пішов із життя занадто загадково. Перед цим, у дев ` яності, повністю і, здавалося б, назавжди, розв’язавши проблему не тільки рекету, і бандитизму, який наповнив страхом українські автошляхи. Багато внутрішніх реформ пережила "Укрзалізниця", і у 2000-ні настав час, коли наші вокзали стали красивими, принаймні свіжими на вигляд, а рух залізницею – безпечним, за графіком і часами навіть із підвищеним комфортом. Таємницю того, як цього вдалося досягнути, коли країна,в принципі, перебувала, як завше, в стані перманентної кризи, також забрав із собою в могилу її екс-керівник Кирпа.
Як не крути, і для цього не потрібно їхати в Донбас, нині занадто потужно вимальовується аналогія з отими дев ` яностими. Тільки тепер уже говорять не про рекет – він, прихований і замаскований, а не нахабний і безсоромний, як тоді – у нас кілька років як є узаконений. Тепер уже кажуть "беспредел", маючи на увазі не певні "перегини" у середовищі непевних і психічно нестабільних людей в окремих вуличних сутичках. Під цим словом починають розуміти всю вертикаль, заглиблену в громадянське суспільство – від урядовців до вояків-добровольців. Кожен із них (та і нас) у цих постреволюційних місяцях готовий на певний "беспредел" – хоча б у рамках встановлення справедливості, і вряди-годи його застосовує чи про нього мріє. Тому що коли людина каже: "Я добув цю зброю на полі бою, і ніхто в мене її не в праві відібрати", то насправді це означає не тільки честь і гідність цієї людини, але також і її готовність до встановлення певних правил у певному суспільстві чи населеному пункті власними зусиллями і… за власними стандартами. А подібний вчинок, якби відбувся, входив би в діапазон дії слова "беспредел".
Я йду селом, і бачу, як бабуся виймає з колодязя відро і викидає звідти презерватив. І розумію, що насправді все починається з нас самих. З нашої культури чи, точніше, здатності до культури. І даремно запитувати у солдата, хто давав йому повноваження на застосування зброї поза межами поля бою, коли в тилу бабуся більше не питиме чисту воду тільки тому, що її зіпсував той, хто відмовився йти захищати власну країну.
Звичайно, можна зрозуміти людину, яка знімає огорожу, тому що їй немає за що жити – точніше, нема за що випити. Хто винен, що танки і бронетранспортери – гарний і якісний металобрухт – можна знайти тільки в Донбасі, по той бік фронту, а не по всій Україні? Але мені все одно чомусь здається, що, валяйся на наших шляхах тисячі підбитих танків і мільйони спалених автомобілів, все одно знайшлися б ті, хто пішов би знімати огорожу, кидати презерватив у колодязь чи зривати дошки з лавочок, усього кілька років тому встановлених на відреставрованому вокзалі.
Проблема не в зубожінні і не у відсутності засобів до виживання у епоху кризи. І навіть не в її тривалості чи перманентності. Проблема – у нас самих, у якості наших сердець і душ.
Коли ми смітимо на кожному місці того, що мало б називатися Європа – наприклад, на дикому пляжі, де ніхто, крім Бога, нас не побачить, то це і є ознака як початку, так і кінця деградації.
У 1990-ті, якими б поганими, непевними і безперспективними вони не були, люди все-таки мали надію: прийде нове покоління, ті, хто народився за незалежності, і це будуть зовсім інші люди, зовсім іншої формації, з зовсім іншою культурою. І ось воно, нове покоління, прийшло. І, за великим рахунком, залишилося таким самим, якщо не гіршим – здатним швидше до ламання, аніж реставрації, хутчішим до зла, аніж добра, і таким самим залюбленим в ідоли давнини. Принаймні, у 1990-ті могли убити людину точно так само, як і зараз – ні за що і ні про що. Та кожен, хто збирався 20 літ тому вкинути в криницю презерватив, був переконаний: руки відсохнуть. Тепер його нащадок достеменно знає: якщо і відсохнуть, то не одразу – ще встигну пожити, натішитися власною екзистенцією. Як довго пожити, як палко натішитися?
Ніхто, крім Бога, не знає відповіді, чому у нас не відсихають руки, коли, наприклад, ми, не вміючи його дати, забираємо життя або здоров ` я у власного ближнього. І чому б їм не відсихати, коли ми кидаємо пляшку просто повз урну, а ще краще – просто попід ноги тому, хто ходитиме цим пляжем.
Тому що, даруйте, краще б вони і справді відсихали, аніж ми витрачали стоси газетного паперу і мільйони сторінок інтернет-блоґів у пустопорожньому намаганні переконати ближнього в тому, що добре і що зле; як поводяться люди, як – звірі; і чому кожна людина, як господар цієї землі і її ресурсів, у відповіді за те, що діється на ній, у будь-якій країні, на кожному кроці, яким крокує той, кого випадково назвали "гомо сапієнс".