Проте світанок великого світла також не обіцяв.
Навіть наставши,
ранок був, так би мовити, похмільний.
…Час, коли здається, що ранок ніколи не настане…
Стівен Кінг, "Кінець зміни", 2016
Живе собі людина. Не досить соціально активна, за винятком власної родини. Не заполітизована – навіть передвиборні балачки на кухні виводять її з себе, і вона старанно і послідовно намагається їх уникати. А ще – намагається не робити зла ближньому і дальньому. Чесно, іноді до сьомого поту, працює – на робочому місці, яке має. Сумлінно ставиться до практично всіх всіх обов`язків. Словом, виконує всі стандартні дії, які приписано чинити "гарній людині", щоб бути гарною людиною. Може, щось трішки на неї в житті й тисне. Може, трішки й не влаштовує. Але з цим вона змиряється. Але вона уникає різких особистих виборів і різких власних рухів. І раптом настає ранок 30 листопада 2013 року. Спочатку людина намагається, як зазвичай, ігнорувати події, що відсутні для неї особисто. Та настає час, коли її змушують – обставини, колеги, родичі, факти з тубу чи міфи з телестрічки зробити таки свій вибір. І тоді вона стає – тілесно чи подумки – на той або інший бік… Такими була абсолютна більшість – мова не про фанатиків та змовників – українців рівно три роки тому.
Проблема вибору, який довелося зробити (стати на бік майданерів чи ватників) кожному з нас у тому, що його не можна не зробити. Тому що якщо ти не робиш вибору в цій трагічній біполярній ситуації, яка швидко перетворилася на абсолютно чорно-білу за сприйняттям, то ризикуєш бути розчавленим потоком часу. Балансуєш на грані якоїсь випадкової загибелі.
Однак щойно ти здійснюєш будь-який з виборів, ти неодмінно міцно грішиш і в подальшому неодноразово будеш змушений міцно чинити – взагалі-то неправильно. Тому що в революції, перевороті, повстанні не буває безгрішних (і їх "правильні" – лише "умовно, ситуативно правильні") – байдуже, супроти якої і чиєї влади ти повстаєш. Януковича чи…Порошенка.
Усі, хто не зробив свого вибору 30 листопада, мали три роки часу, аби визначитися. Із великою долею ймовірності можна передбачити, що на сьогодні визначилися навіть найпасивніші члени українського (і навіть антиукраїнського) суспільства.
Під вибором я розумію не обов’язково власну участь у батальних чи протестних подіях чи гнівні пости у соцмережах (це дії,зумовлені подією – здійсненим вибором). Мається на увазі позиція, трішки тепліша в той чи інший бік, яку тепер займає уже кожен.
Даремно займатися апологетикою. І казати сьогодні, що правильно було б комусь там чинити, чи на чий бік точніше було б (є) стати. Такого боку насправді немає. Коли львівський поет Роман Скиба в своєму пості на цьогорічний День гідності і свободи називає події трирічної давнини "розвалом країни", то навіть якщо відчути його певну ватняну упередженість, не можна не побачити правди висловлювання. Дійсно, певною мірою і навіть значною мірою – і навіть більше, ніж 90-ті, те що відбулося з нами – якраз розвал країни.
Тому що якщо існує провал нетривкої пам`яті і розлом у мізках, якщо у головах колись вкрай найаполітичніших з`явився поділ на своїх і чужих, то що це, як не розвал країни?
Чи можна уникнути очевидних подій? Чи можна уникнути історії, яка здійснюється зовсім не в кабінетах авторів підручників з історії, на наших очах? Я пригадую, як в одному зі своїх творів Олександр Довженко якось виводив образ (зовсім нетиповий для соцреалізму) дідуся з глибинки, що живе над Дніпром і харчується рибою. Триває війна, але вибухи десь там далеко, і дідусь зовсім не поводиться як "антифашист" чи тим більше як "антибільшовик" – він живе рікою, рибою і філософією мудрого заходу життя. Коли трагічні події цивілізації сприймаються як неодмінність вічності людських поривів, коли вони десь там заходять на своє чергове коло. І все одно в якомусь місці раптом з`являється і його страждання від війни, яка, здавалося б, минула цей поза воєнний рай, пройшовши боком.
Єдина відповідь на історію, дію фактів якої на мізки призупинити з нас не владний ніхто – смирення. Але ми не дуже любимо сумирність. Тому що смирення в чистому вигляді – як це було за радянської влади, за Януковича, за Піночета – неодмінно призводить у кінцевому рахунку або до рабства, або до бунту. За винятком жертви: Христового смирення. Смирення для людини ХХІ сторіччя – еквівалент рабства в остаточному варіанті.
Саме тому, аби не підпасти під те чи інше ярмо рабства, мають існувати якісь критерії. Перед ким/чим, до якої межі ми маємо змирятися? Де кордони терпінню? І хто/що визначає все це?
Відповідь проста, але далека від нас. Тому що покірливість ми розглядаємо як щось на кшталт персонального автотренінга. Ось, мовляв, яку маємо дужу волю, раз, бувши бунтарями, здатні за власною волею упокоритися, нахилившись нижче від всілякого раба. Чи навпаки: ось які ми сильні, раз, бувши абсолютними боягузами, виявилися здатними розірвати ланцюг і повстати проти рабства "злочинної влади". Адже невиправдана чернецька сумирність технічно просто є зворотнім боком невиправданої ж і хворобливої сміливості Ахіллеса.
Звичайно, ми маємо мати критерії сумирності. Їх два: закон Божий і закон людський. Божі закони передбачають сумирність до тієї межі, за якою починаються злочини супроти Бога і його творіння (а не держави і її володінь, чи персональної уяви про совість і її меж). Якщо "зло" людського беззаконня починає переважати, дозволеним є протест – приміром, Майдан. І це записано не тільки в Конституції США, але випливає з Божої суверенності. Людські ж закони, вироблені цією цивілізацією, передбачають домінант міжнародного права й міждержавних угод – і взагалі право як таке, а не проімперські міфи (байдуже про перебування в якій імперії йдеться). І тут або ми живемо за правилами, за законодавством своєї країни, яке є узгоджене з писаними і неписаними скрижалями законів цивілізації, аби вважаючи себе рабами чиєїсь волі (Путіна чи НАТО – байдуже чиєї) повстаємо супроти правил гри.
Якимось чуттям ми знаємо і передбачаємо, що інакше, ніж три роки тому, з нами бути не могло. Я вкотре пропоную не спекулювати на балачках – хто і скільки проплатив за майдани та антимайдани. Хто вивів людей туди чи сюди – цікаве питання, але це вже історія, і ми не зможемо повернути перебігу подій назад. А от хворіти і мучитися щодо нез`ясованого питання – як мучаться історики з приводу того, був Ленін німецьким шпіоном чи ні – можна довго. Якщо ми продовжимо думати на тему ""Хто винен?", то це зайняття перетвориться спочатку на нашу неоплачувану професію, а потім на вічну присутність у комп’ютерній грі під назвою "Україна чи таки Малоросія?".
Ми маємо просто прийняти історію такою, як вона є. Деякі таємниці й подробиці цієї "української смути" ніколи не стануть відомими. Як ніколи не дізнаємося про думки і почуття Хеопса так достеменно, як можемо знати про власний настрій сьогодні вранці. Як ніколи не відчуємо на дотик поверхні Марсу чи Сонця. Зате можемо прийняти реальність такою, як вона є. Історія Майдану і Революції – ця також реальність, в усій її складності і неповторності.
Бо іноді в рамках одного покоління неможливо дослідити, який вплив має та чи інша подія – хороший чи поганий. Бог дозволяє існувати Гітлеру і Сталіну в одному часі. Хоч, на наш погляд, така концентрація тиранів – безглузда. Бо відбулося невиправдане помноження світової жорстокості. Однак небесний вибір тиранів у країнах, як і бунту супроти них, не випадкові.
Я вважаю більш канонічним для нашої свободи і гідності 30 листопада, а не 21-ше. У цей день чи ніч були порушені закони, здійснено напад на абсолютно беззбройних і неагресивних людей людьми від влади – озброєними і агресивними. Якщо хтось і досі гадає, що це міф – давайте пригадаємо тогочасні пости беркутівців у контакті, де вони називають усіх нас – бо кожен із нас потенційно і випадково міг опинитися в ту ніч на Майдані, навіть олігархи – "бидлом". Я не думаю, що то була вистава. І що в останні три роки беремо участь у виставі на замовлення чийогось режисера. Я звик вважати як форму життя – життям, як спосіб розмаїтити це життя театр – театром. І тому ратую за примирення. Передовсім, з історією – з самим фактом, що ми потрапили в отаку от історію. Бо саме тоді можна буде починати говорити про примирення ментального чи прифронтового штибу.