В останні два десятиріччя до українського футболу як у суспільстві, так і у вболівальницьких колах сформувалося доволі-таки прагматичне ставлення.
Унаслідку чого тепер навіть немовля, якщо воно вже прикипає до телеекрану, може мати сякі-такі уявлення про перспективи української збірної на Євро. Це, здається, тільки президент Петро Порошенко – чи то з перспектив посади, чи з надміру патріотизму – може наївно, проводжаючи збірну на європрю під фанфари Джамали, бажати "не меншого результату, ніж у співачки".
Ми всі прекрасно, разом з власними карапузами на колінах припадаючи до голубого екрану, розуміємо: наша перспектива – на Євро не провалитися, за сентенціями тренера Фоменка виступити гідно, зіграти по своїх, виконати тренерські настанови, щоб мати право на чітке набирання залікових очок. На виході з наших прагнень і сподівань це означає одне: хоча б вихід із групи.
Наша група, проте, хоч там і чемпіон, не є групою смерті, а наша футбольна дружина не є найслабша в світі. І все-таки ми назагал вперто віримо в одне: в чистий прагматизм набраних очок і титулів, відповідних рейтингу. І не віримо чи майже відкидаємо віру у мрію: а чому б збірній України, як Греції в 2004-му взяти, та й не виграти це Євро.
Мимохідь пригадується інший бік цього тонкого питання: зоря незалежності. Важко забути тодішні просторікування Йожефа Йожефовича Сабо, схожі на правду. Це він напередодні першого ж офіційного відбіркового циклу збірної України кинув знамениту цитату про те, що Україна здатна виставити чотири рівноцінні за силою збірні світового рівня. Одна з таких збірних у дебютному матчі на рідному Олімпійському одразу ж програла Литві 0:2.
І все одно, щоб охолодити національний запал мали минути кілька десятиріч з чотирма непотрапляннями на головні футбольні форуми у плей-оффах, з усього двома участями в них, причому одна – завдяки титулу господарів свята Євро-2012. При тому всьому не скажеш,що за збірну коли б то не було грали слабкі футболісти чи її очолювали безталанні тренери. Ні, і тренери – прекрасні, і футболісти виступали в команді кваліфіковані – таким тренерам і футболістам півсторіччя тому співали б оди по всьому світу. Просто, як на дріжджах, виріс загальний рівень світового футболу. Як ми любимо підсумковувати печально-фаталістичним: просто не щастило: з суперниками, з настроєм у вирішальному матчі, з травмами і проблемами. Чи пощастило вже, що вийшли з плей-оффу? Чи пощастить зараз, що потрапили на божевільно титуловану Німеччину і скажено непоступливу Польщу з Левандовським на вістрі меча? Це ми переглянемо на днях.
А поки що досить констатувати: цього разу, на відміну від легендарних, але для збірної України дещо безславних 90-х, ми уже ледве нашкребли по засіках не на чотири рівноцінні, на одну повноцінну збірну. І продовжуєм нарікати на чинники травм, морального стану навіть за цього, золотого для України, одного-єдиного складу.
Між тим, якщо помріяти, то чому б і не про Кубок Європи?
Це правда, що у нас, як і в решти збірних, між іншим, будуть проблеми зі здоровлям гравців. Це істина, що наша лавка зпасних куца. Безумовно, є ризик, що деякі, якщо не половина наших захисників і півзахисників можуть (культура футболу і суддівства в чемпіонаті така, що вихованню костоломства посприяла), і швидше за все нахапаються жовтих і червоних карток. І це точно, що Шевченко-тренер на футбольному полі в якості гравця нам 2016-го вже точно не допоможе.
Але коли спокійно, без емоцій і озирання на титули, порівнювати нинішніх українських збірників з відповідними німецькими, північно-ірландськими чи польськими виконавцями, то не видно якоїсь кричущої різниці в класі, яка дозволила б говорити, що нам не по силі зайняти хоча б і перше місце в групі. Так, у нас, можливо, не найпотужніша за історію національної збірної атака, однак оборона і захист – точно не найслабші. Особисто я вперто вважаю саме нинішній склад збірної України в зірковому та з точки зору ігрового потенціалу – найбільш збалансованим за всю нашу історію, а гру збірної – найбільш зразково командною. У нас ніколи раніше не було такого поєднання: досвідчені, хоч і дещо емоційні захисники, талановиті, хоч і передовсім руйнівного плану півзахисники, стабільно непередбачувані, хоч і не дуже забивні на позір нападники. Але головне: у відборі хлопці неодноразово доводили, що можуть витерпіти 90 + додані арбітром хвилини і витиснути максимум навіть у матчах з чемпіонами світу.
У принципі, на мій погляд, за винятком стабільно потужної збірної Іспанії та шалено мотивованої власним майданчиком Франції, я б не поспішав називати очевидних фаворитів Євро-2016. Нам пощастило, що на відміну від Росії, мали на шляху до Євро найдужчих супротивників. Крім того, унікальність першості Європи полягає в тому, що дуже часто на ній сплахують нові, часом неочікувані букмекерами, збірні.
На мій погляд,Україні час "вистрілити". Далі, ніж груповий турнір. А там уже, як то кажуть, як карта ляже. Адже футбол – це передовсім командний дух. І якщо він буде високим, як в останні роки у наших клубних грандів, то я не бачу. чому б Україні не продемонструвати всі свої можливсті і не виграти Кубок, даруйте – чемпіонат Європи?
Футбол – це боротьба у поті чола буквально за кожен клаптик смарагдового газону. І якщо наші хлопці її виграють, то наші з вами емоції просто приречені на мажорність. Можна говорити що завгодно про передстартові хвилювання і проблеми. А можна виходити на майданчик і просто робити свою справу: історію футбольної України.
Моя ставка – висока, медалі. І я не відмовлюся від неї навіть у випадку, якщо все закінчиться інакше. Тому що який сенс вболівати, якщо не за непереможність своїх?