Нарешті сталося! Тепер ми не просто маємо свято Захисника України, але знаємо його справжню ціну. Сьогодні це не формальність – а принцип. Питання, на чиєму ти боці, своєї чи чужої вітчизни, починає свій відлік від того, що ти святкуєш – День захисника України (і це сьогодні), чи День захисника вітчизни (і це вчора, 23 лютого чи днини якоїсь іншої).
Ще рік тому сьогоднішнє свято здавалося політичним піаром: на тлі лютневої звички, на тлі подій, що перевернули в 2014 році країну з ніг на голову, на тлі нещодавніх іловайських та майбутніх (уже чуваних серцем громади та мізком аналітиків) дебальцевських армійських жертв.
Між тим, питання свята оборони і оборонців власної країни – дійсно, у нас воно стало якоюсь ідеолоґічною дилемою, немов одвічне запитання "кому, якому господарю служити?"
Це не так в інших країнах. Але це так у нас. Росіянам простіше: вони просто мають (на їхню думку) чи привласнили (на нашу) спільну історію чи кілька спільних історій, вони майже нічого, крім агресивних акцентів, не змінили ні у власному календарі, ні в своєму менталітеті.
Але нам важче: бо ми, українці, спробували. Пригадати прадавню історію, такою, якою вона дійсно була. Змінити історію сьогодення, якою, дійсно, ми її не хотіли бачити. Це останнє важче, ніж просто плисти за течією історичної інерції. І тому сьогодні, крім того, що свято, нам неймовірно важче.
А між тим історія, в принципі, вчить не тільки діалектиці перемог та зверхності. Тому що в дні, на які ми постфактумом призначаємо свята, в різні періоди відбуваються дуже різні події.
Хоча формально День захисника України приурочений та співпалий з релігійною ідеєю Покрови чи жіночої сили чи ще чогось, свято це все-таки, як на мене, не так релігійно-містичне, як світсько-військове – і навіть, я б сказав, громадсько-політичне свято. Це якщо враховувати події, які відбувалися в різні періоди всередині жовтня.
Саме у переддень нинішнього Свята Захисника України (так, Україною цю країну назвуть уперше тільки через 109 років), 1078 року на Нежатинській ниві поблизу Чернігова відбулася міжусобна битва між Олегом Святославичем та Ізяславом і Всеволодом Ярославовичами, започаткувавши саме завдяки цій братовбивчій війні прихід на княжий стіл Всеволода і нові основи для існування. У ці ж жовтневі дні 1595 року козацькі загони (з якими ми порівнюємо звитягу нинішніх захисників вітчизни) Северина Наливайка здійснили походи на білоруські Бобруйськ, Могилів та Слуцьк. Покрови 1626 року козаки уже спільно з поляками під Білою Церквою розгромили військо ординців, а всередині жовтня 1646 року у складі протестантської коаліції брали Дюнкерк, окупований Габсбургами.
На Покрову 1617 року в Сухій Ольшанці козаки підписали ганебну угоду про повернення повстанців у реєстр із поляками, а 1648 року українські воїни все ще стояли облогою піді Львовом. У аналогічні календи 1663 року Сірко йшов походом на Кримське ханство пліч-о-пліч з московськими союзниками, а 1657 року гетьман Іван Виговський укладав угоду зі Швецією.
По Покрові 1672 та 1676 Україну двічі ділили між собою Польща та Туреччина. І навіть перехід 5-тисячного війська Івана Мазепи на бік шведів відбувся в жовтневі календи, у які ми тепер святкуємо Свято Армії.
14 жовтня 1919 року, в історичний момент, коли Україна намагалася відстояти власну назву, у Кам`янці-Подільському Директорія, уряд та армія урочисто присягали на вірність Українській Народній Республіці. Словом, середина жовтня так часто була знаковою у громадсько-політичному житті якщо не України як держави, то українців (як її одвічної – впродовж віків нехай і віртуальної – складової), що вибір Дня Захисника України жодним чином не виглядає надуманим, притягнутим за вуха чи випадковим, як вважає та частина нас, кого інерція тягне в соціалістичне, російське чи ще якесь щасливе минуле (щасливе,бо минуле?).
Але історія справді вчить. Не тільки вчорашня і позавчорашня, але упродовж дворічна сьогоднішня. І вчить не тільки перемагати чи програвати. Її факти, як і співучасть наша у ній, вчать діалектиці, гнучкості, відчуттю історичної невипадковості й водночас фатальності долі. І це, що почуте в кроках історії і вчинках героїв (а ми фактично усі – її герої, тільки одні з нас – освітлені світлом історичної сцени), вчить головної перемоги: над самими собою, над власною немічністю, над нездатністю побачити очевидне і над здатністю обожнювати нікчемне та відкидати вартісне.
Історія вчить нас бути Людиною: що означає цінувати думки,вчинки, а головне, унікальність і вартісність життя всіх інших людей. Навіть незважаючи на те(а можливо, саме тому), що вона, Історія, часом здається нічим іншим як плеядою суцільних невдач, чередою фактів з тотального плюндрування величного (тому що створена на зразок Божий) імені Людина.