Коли б нам сказали: "Весь світ очікує приходу інопланетян", то ми уявили б не поодиноких уфологів в різних кінцях планети, а мільярди людей, які, приставивши руки до чола, вдивляються в небо. Щось подібне зі святкуванням православної Пасхи: коли у медіа кажуть, що в неділю весь світ віншуватиме Воскресіння Господнє, уявляється весь святкуючий універсам. Насправді це не так: більшість православних вірян уже відсвяткували Пасху разом з християнами Західної півкулі Землі. Пасху за юліанським календарем святкують усього в кількох державах Європи – Росії, Білорусі, Греції, Сербії та Румунії. Зате у нас її святкують не тільки греко-католики, а й практично вся розмаїта протестантського християнства.
У тому, що нам учергове святкувати Свято Визволення – а саме такий основний сенс християнської Пасхи, і в цьому пункті він збігається зі смислом гебрайського Песаху – разом зі своїми північно-східними "не-друзями", щось є. Певно, що те, що і закладав у своє Благовістя Бог, Пасха – це дні примирення через визнання тієї Божої Жертви, яку він віддав за нас. І це примирення не просто символізує – воно закликає до любові і, як мінімум, примирення зі своїми ворогами. На Пасху прийнято обмінюватися полоненими, але краще, щоб з цієї Пасхи на міжнародному рівні це були не просто поступки і жести доброї волі через "скрегіт зубовний" киплячої всередині ненависті на окупантів і хунти, а щось більше.
Бог закладає в нас щось більше, ніж сарказм, спопеляюче в коменті слово чи вміння точно стріляти на фронті. Пасха – яскравий знак того, наскільки Божа милість перевищує людські можливості. Однак чому перевищує? – є прикладом для кожного – адже кожен з нас образ Божий, згідно Священному Письму, зовсім не мішень для вправляння у пострілах з луку.
Згідно з уявленнями християнської цивілізації, напередодні Пасхи зубці з батогів, зроблених з людських же кісток, вп'ялися в тіло Ісуса Христа, спотворений над усіляке можливе спотворення, Син Божий, перш ніж перемогти на Хресті, зазнав страждання ніяк не меншого від того, яке зазнає кожен теперішній поранений – фізично і психологічно. Однак вінцем іще більших Дорогою Болю мук Христових стали не зневіра, не поразка, не зрада і не прокляття – перемога, благословення і брання відповідальності за кожен грішний учинок кожного на цій Землі із переможним вигуком перед воскресінням: "Звершилось!"
Тепер уже не важливо, яким є життя кожного з нас. Щоразу, коли жорстоке слово виривається з вуст, коли мій жагучий погляд протинає наскрізь проминаючу повз дівочу стать, коли черговий ковток солодкого і смачного вина чи бридкого, але такого гарячого білого спирту, неквапом повзе у мій шлунок, я знаю – римський батіг, розітнувши порожнє повітря, у вічності впивається в Боже тіло. Ми можемо знати про це або ні, однак, правда в тому, що це так. І воно повторюється безліч разів – з дня у день. І, здається, цьому шаленству народів ( нас окремих їх броунівських частинок) немає кінця-краю. Такі хиткі в цьому світі, ми самі створили цю вічність – вічність продовження Христових страждань, і авторами цього страждання з миті в мить залишаємося. Однак на те Він і Бог, щоб допомогти нам, на те вона і Пасха – щоб бути знаком – не територіального, справдішнього індивідуального Визволення.
Як воно з нами відбувається? Якось відчуття того, що інакше, ніж чинимо зазвичай, діяти ми не спроможні, притлумлює останні крихти, загублені десь на самому денці прапрадідами ще прищепленої совісті.
І, не в змозі змінити стану речей, все ж відірвавшись від цілі у прицілі, від штикової атаки, від крику у бік уже чомусь нелюбої дружини ми мріємо, що ось, оці маленькі створіння, яких ми називаємо нашими дітьми, якщо не виправлять кожну з помилок батька-матері, то, в усякому разі, виростуть якимись кращими та іншими (цікаво, з чого б це?).
Однак вода вічності, як після кинутого каменя, так і залишається гладенькою – жодна з мрій на покращення так ніколи і не справджується, – йдуть роки, і вибухи тривають, а наші діти,замість того, щоб виправдати наші беззмістовні надії, на тому боці "кордону" чинять чомусь ще гірше.
Хоча бували сотні Пасх, тисячі примирень, мільярди спроб виправити щось у собі коштом же власних же сил, ми і далі робимо все, що вигадало пожадання людської природи. У кращому випадку займаємося фітнесом, запрошуємо психологів, винаймаємо найкращих психотерапевтів, – ми навіть готові один раз на рік, не доспавши ночі, стрункою чередою вирушити на Пасху пішим ходом – туди, де, само собою, як кажуть сусіди, без прикладення будь-яких зусиль, зі шматком чомусь святого пасхального яєчка в нас увійде покращення згори (з чого б це?) – і задобрений жертвою, Бог буде повік добрий до нас – і завтра, у вечір по Пасці, коли ми з уявними друзями налигаємося міцного наркотика на ймення алкоголь, і туди далі, аж до наступної Пасхи, яка для більшості з нас чомусь настане.
Однак сенс Пасхи не в храмовій нічній ході раз на рік. І не в тому, щоб якомога краще про всяк випадок приготуватися до заключних акордів з кадилом і "хай буде йому Царство Небесне" (але ж він чи вона, чи направду шукав цього Царства за життя?). Шкода, що лише там, над ямою, всі нарешті усвідомлюють конечність своїх тіл, намагаючись віднайти віру, проіґноровану за життя за відсутністю часу на пошуки метафізичного під пресом проблем суто нагальних і суто практичних.
"Новомісяччя ваші й усі ваші свята ненавидить душа Моя їх; вони стали Мені тягарем, Я змучений зносити їх..." – кричить і кричить вустами пророка Ісаї Христос. І повсякчасно слухаючи стенання Сина, Бог Отець продовжує: "Коли ж руки свої простягаєте, Я мружу від вас Свої очі. Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас, ваші руки наповнені кров’ю..." Все. Скінчились надії! Все, здається, коло навіки замкнулось! І сувора правда від атеїстів – помер, і закопали, а далі – темрява! – раптом починає ставати для тебе і мене, убивце Христа, єдиною правдою.
Та ось, як кинутий у нічному небі погляд на яскраву падаючу комету, Бог, люблячий Бог, Творець твоїх і моїх ДНК гука і гука: "Умийтесь, очистіте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе!" Але як перестати, коли нічого з цього робити ми, Боже, не можемо? Коли, Боже, ми вважаємо, що Ти занадто простий Бог?! От якби Бог прийшов не на хресті, у наймодніших черевиках, узяв текіли і розбавив мовчанку нечуваними жартами! Якби простягнув зараз же пачку банкнот кожному, паралельно додавши літ би хоча б по триста, навскидку уздоровивши наперед від усіх майбутніх хвороб! Вирізав всіх ворогів і породив би самих друзів! О, якби переписав свої "завіти" – для початку хоча б дозволив мати по кілька дружин плюс мінус гомосексуалізм, – о, залюбки б отоді б ми повірили в такого бога.
Але істинний Бог – святий, Він відокремлений від усякого гріха і нечистоти, від усякого неправдомовства і від усякої неправди. Він не стане поруч із нами, щоб бичувати власного ж Сина, Якого Він же й послав. І тому Він просто, без викрутасів, говорить: "Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!" І якщо нам все-таки не зрозуміло, як саме таке можливе, то, "Прийдіть, і будемо правуватися, – говорить Господь: коли ваші гріхи будуть як кармазин, – стануть білі, мов сніг: якщо будуть червоні, немов багряниця, то стануть білі мов вовна вони!" Тільки Той, Хто створив усе, здатен на таке правування, на таку нелогічну вічну любов до свого творива.
І Пасха – коли б, де і ким вона не святкувалася – свято не так традиційне(традиція – штука мертва, віра – річ жива), як алогічне: скільки би зла і, даруйте, лайна не накопичилося в людях на цю і подальші миті, все, що вона пропонує – любов і прощення, прощення і любов. І вдячність. Тому Богу, Хто визволивши нас на Хресті, здатен визволити нас і від нас самих.