Офіційно День соборності у нас відзначають із 1999 року. Хоча цього року зі сторіччям самостійності Україну на різних рівнях, зокрема масмедійних, почали вітати ще з початку січня — першою це зробили литовські інтелектуали та президент ЛР Даля Грибаускайте.
У цей день 22 січня 1918 р. ухвалено IV Універсал УЦР, яким проголошувалася повна незалежність УНР. Отож рівно сторіччя тому Україна офіційно вперше виступила в тому форматі, в якому застаємо її зараз. Саме тоді збулася ментальна мрія, оспівувана два століття поспіль кобзарями. Уперше з часів навали татаро-монголів країна стала єдиною: Наддніпрянщина вийшла з Російської, а Західна Україна — з Австро-Угорської імперії.
Реакція на цю подію сторіччя тому, на відміну від теперішньої, була різною. Для одиниць — святом втілення справедливості об'єднання нації. Для деяких (нині їх меншість) — штучна дата, вигадана культуртрегерами і розпіарена політиканами від УНР. Ці ж тенденції, часом маргінальні — ставитися до свята по-різному — зберігаються й досі.
Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Упродовж сторіч її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик, а потім й письменники та решта інтелектуалів досамостійницької доби.
Акт возз'єднання, злуки двох Україн, проте, сьогодні, як ніколи, оголює наші нерви, змушуючи ще раз міркувати в цей день про національне, самостійне, українське питання як таке. Нині, щоправда, ми дивимося на питання України згори доконаного, історично майже три десятиріччя поспіль доконаного факту. Але так було не завжди. Так, зокрема не було сто літ тому, в момент проголошення Акту.
Явище Бузини, Путіна (Пілата?), скандальний вірш нобелівського лавреата Бродського (То не зелено-квитный, траченый изотопом/жовто-блакитный реет над Конотопом/скроенный из холста: знать, припасла Канада/даром, что без креста: но хохлам не надо), явище білої, і не тільки, гвардії — це все речі одного порядку. Хоч усі вони як є — антиукраїнські, але разом із тим це все – не більш ніж погляд імперського (імперії) щодо самого питання — байдуже, історично виправданого чи ні — державоутворення на теренах колишньої і нещодавньої імперії. Спочатку, 100 років тому, плакали білогвардійці, потім, через 70 років, заплакали пострадянські імперіалісти.
Ці явища українофобії, втім, не демонструють, якими поганими є імперськість чи імперія — вони просто є. Як є мої друзі — україномовні та російськомовні — котрі з цієї самої причини, що просто звикли жити лише і тільки за імперії, ще в 1990-х за "батьківщину" США обрали або в 2000-х — РФ. Вони не є поганими, просто деякі люди не можуть інакше. Їм за визначенням не потрібна малозрозуміла, хоч історично глибока, ресурсно самодостатня та в перспективі геополітично досконала Україна, що об'єдналася (100 років тому — і ще раз – тепер). Їхня імперія — це практична інерція всюдивпливовості та всюдисущості вертикальної влади; це статус кво, коли все за тебе, провінціала, завжди і скрізь вирішує метрополія. Це інерція, яка також може передаватися і громаді. І тоді імперія починає вже з громади формувати і посилати нові легіони до своїх кордонів.
Відтак не тільки для римського імператора, але і для його громадян-легіонерів незалежність Карфагену — це нонсенс, який руйнує їхню державу. Убиваючи українських студентів під Крутами, саме таке ментальне ставлення виявляють і полчища українофоба Муравйова: оборонці Крут просто опинилися на заваді поняття "Держава Російська", байдуже радянська вона чи царська.
Відповідаючи на запитання, чому Україна, на відміну від Фінляндії, Литви чи Польщі, так і не виборола самостійності 100 літ тому, ми повинні брати до уваги не тільки Леніна (одних відпустив, інших — ні), історичний прецедент (у них – Жеч Посполита, Велике Князівство Литовське, у нас — аж десь історично далеко Київська Русь), "руку Заходу" або її відсутність у національних змагах за європейські самостійності в 1917-1921 рр. На мій погляд, головним стало існування громадської інерції в бік не визначення самостійності або практична відсутність народної інерції в бік цієї ідеї.
У 2014-2018 рр. все виявилося інакше для українства, ніж 1918-го, коли все сталося зі знаком мінус. 100 років тому український селянин (чи інтелігент селянського походження) мав набагато ширші можливості вибору держорієнтації. Інерція громади (цеху, клану) з однаковим успіхом могла кинути його в обійми Петлюри, Денікіна, Муравйова, Махна чи Зеленого. 100 років тому, я б сказав, проукраїнської громадської інерції не існувало. Точніше, вона розчинялася, стишуючись від занадто великої кількості ідей, знамен і гасел.
З точки зору сімейного, звичного людського комфорту 1918-й – то були не найкращі часи. Комфорт — це якась держава, яка щось, хоч якийсь "прожитковий мінімум", але гарантує. Який же прожитковий мінімум гарантувався в 1917-1921 роки? Можна піти за білою гвардією в утопічній спробі повернення попереднього, рабсько-імперського, але все ж мінімуму. А можна було спробувати помріяти про нього попід Червоною Україною (хай і під проводом москалів, але наївно гадатимемо, що це – тимчасово). Зрештою — здійснити ідею держави з німцями, без німців чи й взагалі без ідеї державності — спробувати побудувати власну, хоча б і мінімально-хуторянську українську державу. І 1918 року ніхто, жодна людина на цій Землі, не міг сказати, хто саме переможе і хто саме гарантуватиме найкращий прожитковий мінімум.
Лише тепер, а не сторіччя тому, ми знаємо, що всі ці можливості державотворення українці використали повністю (як і спробу вижити з гаслом "моя хата скраю"). Перемога більшовизму на тлі українських Злуки та Революції — певною мірою сподівана випадковість тогочасся. Більшовики запропонували не просто власну українську державу з досі нечуваними в світі "Україною" як такою та її законами (хоч і радянськими). Насправді вони запропонували такий собі ідеальний "прожитковий мінімум". Який для одних міг означати просто "хліб насущний", на який вони навряд чи могли розраховувати за обставин іншої держави. Для інших пропоновано — просто мир або спокій як такий (на який з 1914 року вони вже, правду кажучи, втомилися очікувати, не те що там очікувати на відновлення довоєнного статку чи статусу вільного рабства). Однак для переважної більшості, громадська інерція яких і схилила їх у бік більшовизму, це означало суттєву зміну власного статусу та прожиткового мінімуму в нечуваний раніше бік.
Більшість цих сподівань виявилися марними, а носії тим міркувань — ошуканими (злочини комунізму в Україні та РСФСР все одно виглядатимуть як злочини — декомунізувати їх чи ні). Але більшовизм і злочини, як це не парадоксально, викликали тепер, сторіччя потому, зрештою і позитивний результат. Українську державу як таку (а не просто автономний край РСФСР), 70 років вона існувала як потворна і кумедна, все-таки була створено.
І 2013-2018 більшості є притаманна дещо інша громадська інерція: всі ми переконані, що проживаємо саме в Україні, що це — саме наша держава (а не просто територія замешкання, на якій очікуємо на черговий прожитковий мінімум). На початку 1918 так вважали одиниці. І ці одиниці легко підлягали мисливському відстрілу з боку будь-яких інших опонентів національного питання.
Номінально, але Універсал Директорії УНР про Злуку УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 року усе-таки заклав підвалини громадської інерції в бік проукраїнської України.