Що, власне, відбулося на асамблеї ООН днями. На українську думку (тому що може ще бути думка підфарбована абсолютизмом псевдомесіанського російського президента), повний провал Путіна; і черговий тріумф Порошенка. Іншого передбачити або очікувати від цієї генасамблеї ООН було важко. Звичайно, Путін у понеділок міг висловлюватися більш різко і рішуче щодо української теми; звичайно, Порошенко міг поводитися під час озвучення нашої проблеми (яка для нас більш глобальна, ніж навіть всесвітня екологія) менш впевнено і послідовно. Однак, у будь-якому, випадку цей бенефіс українського президента і провал російського – не від заслуг нашого чи помилок їхнього.
Те, що відбулося на початку 2014 року у Європі (анексія теренів завбільшки з кілька країн однією державою і паралельне зазіхання на інші території тієї ж країни), занадто незвичне для ХХІ сторіччя явище, щоб уже через рік світове співтовариство вибачило Путіну чи залишило Україну без уваги та допомоги.
Навіть якби Порошенко туди не приїхав, а Путін говорив надґрунтовно, а Генасамблея ООН йому час від часу при цьому аплодувала, загальні розклади – підтримка України і санкції проти Росії – збереглися б. Питання, наскільки довго. Для того, щоб позиції Порошенка та його команди похитнулися в України і світі, Україні "потрібно" насмітити так, що далі нікуди: приміром, влаштувати власним переміщеним особам (по суті, біженцям) новий Бабин Яр та ще й транслювати його у прямому у ефірі С NN . Російській Федерації, щоби зупинити колесо власної машини, яке насправді зависло над прірвою, хоч водій і пасажири цього ще поки що не вповні розуміють, потрібно здійснити в міжнародному плані щось настільки переконливе – приміром, побудувати який-небудь безкоштовний газопровід чи прийняти абсолютно всіх біженців із Сирії, демографічно розвантаживши Європу – що в те, що саме це станеться, слабко віриться. Або ж – силою зброї змусити світ грати за своїми правилами, запропонувавши увірувати у месіанство Путіна всіх решту, крім себе, членів світового співтовариства.
До речі, про біженців, демографію, проблему перенаселення, харчування та екології – питання, які, на думку деяких коментаторів, були набагато нагальнішими від українських, мовляв, "заполітизованих тем", піднятих Порошенком і українською делегацією.
Станом на 8:40 сьогоднішнього ранку на планеті Земля мешкало 7 328 461 940 мешканців. Із них, дійсно, квота українського населення незначна: всього 0, 005% (мешканців РФ з натяжкою 0,02%; тоді як населення Китаю (18,7% землян) та Індії (17, 7%) – понад третина на планеті). Однак інші демографічні факти показовіші: цього року в Росії уже народилося 1 мільйон 441 тисяча 661 мешканець, тоді як померло 1 мільйон 423 тисячі 109. Дуже складно віднайти таку саму докладну інформацію про українську демографію, але подібний минулорічний український показник, озвучений в одному з телеканалів позавчора, вражає: в 2014 році в Україні народилося 400 тисяч людей; померло 600 тисяч. 1,5 мільйона українців з Донбасу перемістилися всередині країни. Їх, звісно, на відміну від сирійських чи будь-яких інших, біженцями на міжнародному рівні визнано не було – Україна зовсім відсутня у списку країн-донорів біженців. При цьому демографічні показники України такі, що навіть без АТО потрібно всього 200 років, щоб на наших теренах не залишилося ЖОДНОГО мешканця з українським паспортом. При цьому демографічні показники країни-аґресора, незважаючи на те, що він сам несе втрати, зростають.
Я роздираю на собі сорочку на знак протесту, посипаю голову попелом і запитую: які ще показники, арґументи, події та факти потрібні, аби визнати українську проблему на Генасаблеї ООН такою ж болючою, як і проблема всесвітньої екології, споживання їжі чи відсутності мастик і зволожуючих шкіру гелів?
Однак правда в тому, що оонівський бенефіс Петра Порошенка відбувався на тлі того самого: глибокої, швидше за все – затяжної внутрішньої української кризи. І це питання – вистоїть Україна в цю добу чи ні, буде в неї доля, або навпаки, як свідчить опитування і голосування 75% українців, вирішувати зовсім не ООН, а нам із вами, і вже сьогодні. Незважаючи на слова Петра Олексійовича, що Росія веде війну проти України, не визнаючи цього офіційно.
Улітку цього року, коли ЄС зобов’язала Литовську Республіку прийняти 1 000 біженців із Сирії, в телевізійному роз’ясненні тамтешньому населенню було наголошено, що це мають бути освічені люди (приміром, сирійські програмісти), дуже багато громадян запитували вголос: "А чому біженцями не визнають українців, яких ми дійсно готові прийняти замість сирійських програмістів?"
Дійсно, чому?