Якщо вже й щезати – то щезати свідомо, а не бездумно, з почуттям покірного вимирання.
Олександр Клименко, "Від не-початку і до не-кінця"
Минули фактично дві декади з дня оголошення безвізу. Я – вражений. Мене вражає: я сам – тобто, чому це я досі не в дорозі. З іншого боку, вражають і мої співвітчизники – чому їх так багато, сьогодні і вчора чи позавчора, кидаючи все, чи часом майже все, кидаються в хвилі подорожей. Намагаючись знайти щастя деінде.
Відповіді на це запитання питомо відомі: а) колись, щойно відчинилася "залізна завіса", як співвітчизники кинулися випробувати, чи справді чужинецьке життя відрізняється від нашого; б) потім, щойно місцеві фабрики і заводи перетворилися на акціонерні товариства, миттєво перейшовши до рук шахраїв, бандитів та олігархів, як "порядні люди" зі сльозами на очах і порожньою торбою за плечима взялися рятувати власне і своїх чад майбутнє; в) завжди десь є Земля Обіцяна нашого щастя, а людина – вільна істота, ніби пташка вона прагне жити там, де їй краще співається і живеться – риба, мовляв, шукає де глибше, а людина, де краще; г) нарешті не завжди гідні олігархи довели країну "до ручки", і після невдач (перемог – це вже на смак учасників інцидентів) двох революцій, люди кинулися шукати кращу долю в справді цивілізованому/нецивілізованому суспільстві; зрештою, після багатьох хвиль міґрацій, дочекалися і безвізу.
Справа не в тому, що я домосід – просто питання перманентної міґрації широких мас населення надто містичне і масштабне: у умовному вчора нас було 52, в безумовному завтра – 32 мільйони? Цифри серйозні: не можуть не радувати і не засмучувати водночас. Радувати – а)тому що заводів і фабрик (і взагалі підприємств), схоже, стає менше і відповідно краща без будь-яких чиїхось зусиль, б) тому що співвітчизники - вільні люди нарешті знайшли себе у вільному світі. Засмучувати – бо дедалі меншає і меншає вчорашніх сусідів, гарних і квадіфікованих лікарів, скрипалів, вчених, дальньобійників і просто "сварщиків за ранковим кухлем пива". Можна зрозуміти – легко і просто – скажімо,співачку Анну Герман, яка еміґрує до Польщі, галичан 1930-х, що рятуються з власних неродючих ґрунтів у "відстало-проблемні" 1930-ті, "еміґрантів сумління" 1960-70-х і взагалі будь-яких політеміґгрантів.
Однак важко збагнути вільних людей у вільній країні – просто у всіх цих моїх милих серцю співітчизників, що прямують деінде в останні 25 літ, точно такий самий жовто-блакитний прапор у серці з таким само нашим птахоподібним малим гербом.
Щоправда, багато хто з них, міґрантів, і правда, ще з 1990-х кричав, що "така Україна їм не треба" (ніколи ніхто не дізнається яка саме вона "треба" – людський апетит до всього, в тому числі й до вимог щодо Батьківщини завжди промовлятиме "мало"). Та втім, багато хто, обігнавши мене, що шкандиба на одну ногу в незрозуміле, але таке любе серцю щасливе майбутнє України – кричали попереду і десь там вгорі на майданах про те, що кращої землі в них/ у нас нема і не буде. І ось вряди-годи вони збираються на поїзд чи автобус, аби помахати звідтам хустинкою і раз і назавжди сказати нам, ще тутешнім,"гуд бай".
Ні, я зовсім не політизую "безвіз", я навіть не про ті шокуючі 365 тисяч (нагадує 365 днів року), що залишили терени рідної митниці в перші 8 днів дії властиво безвізу. Навіть не про втечу сановників та володарів рахунків в офшори (час від часу, одразу після чергових партійних виборів). Я намагаюся збагнути більш засадничі речі: чому так, чому стількох, хто присягався на бібліях і на грудках землі, раптом бере і, мов пробку, виштовхує за межі Вітчизни.
Є очевидна міґраційна необхідність. Ось вона.
Скажімо, от у мене є друг, він після мікроінсульта. Його дружина, поки що цивільна, – після раптового зникнення з економічної мапи одного з діючих підприємств. Зараз вона щодня стоїть за прилавком і торгує м`ясом. Люди в тому місці (та місті) погано купують м`ясо: прагнуть найдешевші місця і раді кожній нагоді післати куди подалі продавчиню. 11 годин робочого дня, година дороги туди-назад, приготування вечері і сподівання на 4000 грн зарплатні як максимум – усе, на що може розраховувати ця родина з найдовшого в Європі міста. Комп у заставі: відремонтували, але немає 3000 грн, аби розрахуватися; плюс-мінус пару тисяч кредитного боргу банкові. Правда, вона трохи шиє – це ще кілька випадкових сотень на місяць.
Звичайно, певною мірою я був готовий до того, щоб почути від цього подружжя: місяць-два, і ми їдемо на заробітки. За кордон. В уславлену Європу. 1000 евро плюс безкоштовне житло. "Можливість нарешті вилізти зі злиднів", – каже жінка. Він – все ще слабкий, мовчазний, але вірний надії "розбагатіти", щодня виходитиме до зупинки, мовчазно чекатиме там на неї. Вона, перераховуючи бюджет на їжу, нею треба "заправитися" на тиждень уперед, нервово вибиваючи пальцями по склу найдешевшого з транспортів "Ще не вмерла…" радісно, і чомусь з кращими, ніж на батьківщині сподіваннями, поспішатиме до тієї зупинки. Адже він не зна чужинецької мови, і не факт, що вивчить. А трапитися з коханим може що завгодно.
Але навіть ці позитивні сподівання не дають відповіді на питання "чому?", "куди?", "допоки?".