Люди завжди відчувають, коли щось не так. Фальш політика, дружини, дітей, найкращого друга. Нам тільки здається, що катастрофи звалюються на наші голови на кшталт несподіваного каміння. Насправді внутрішньо, десь на денці власного серця ми завжди відчуваємо: в завтрашньому повітрі щось зміниться.
Не забуду дня, менш ніж за тиждень по тому, як Янукович втікає з країни. Дні, коли міліція на Київському залізничному вокзалі кидалася не до, а від тих, хто її кличе: особливо якщо це україномовний натовп з майдану у камуфляжі. Саме такого пізнього вечора ми утрьох із друзями сунули з Майдану в пошуках тимчасового помешкання художників, яке мало позичити нам щастя сну. Майже північ. Наші телефони мовчать. Нема ні радіо, ні інтернету. От-от настане здається 27 лютого, день, коли "зелені чоловічки" зістрибнуть з даху кримського парламенту і почнуть захват. І раптом відбувається те, що я пізніше завжди називатиму одкровенням нізвідки: обидвоє друзів починають в унісон горлопанити: "Путін – нах...!" І так вони, наче в них біла гарячка, ідуть собі і кричать – як роботи, як заведені. Я розумію, що люди сплять, що Київський вокзал, де має бути повно жінок і дітей, наближається, і мені трохи соромно за друзів. Водночас, вмить ока, приходить відчуття, що в цій їхній несподіваній відв’язній ненависті щось є: люди завжди відчувають, коли щось не так. От вони і відчули.
Людям потрібно так мало – дещицю щастя. Принаймні на свята. Розслабитися, як перед смертю, просто зняти вагу днів. Особливо, коли ти живеш у країні, яка вважається – третього світу, просто – не аборигени, але давно уже не перший і не другий сорт. Щастя, хоча б ілюзія, все, що треба в такій державі.
Щастя – це помітно менше, ніж "хліба і видовищ". Звичайно, поняття про кількість, рівень, гатунок щастя у кожного різні. Але ніхто не заперечить, що щастя, частково втілені мрії, мрії, втілені повністю, подобаються нам.
Якщо опуститися з небес на землю, пригадавши нашу стражденну історію і відчувши наше останнім часом непевне – як у міжнародному, так і у внутрішньому плані – становище, то розумієш: зазвичай людям потрібно не дуже багато щастя. Не так, щоб зусиллями Діда Мороза, уряду, громади та батьків не забезпечити його своїм дітям. Яскраві подарунки у хрусткій фользі, духмяні солодощі, елегантні квіти, теплі посмішки і не лайливі, а слова, що віють теплом – ось та дещиця щастя, якої, розкришеної по квартирах під Новий Рік і Різдво, нації зазвичай вистачає. А – ще мирного блакитного неба над головою.
Із блакитним небом тепер проблема, просто дефіцит. Із кожним роком усе частіше, особливо чоловіча частина українців, очікує на новорічні свята як на найтяжче випробування. Чоловіки бояться втратити роботу, остерігаються її ротації, майже як неодмінного вироку долі очікують на стрибок курса долара і відповідне зниження зарплат, на подорожчання, зрештою на настання власної позабортовості – робочої і не дуже непотрібності. Деякі професії списують нас у "брухт" нині не в 60, а в 45. І в 35. Єдині списки, до яких сучасна історія охоче вносить теперішніх чоловіків-заробітчан (закордонних і місцевих) – винятково воєнні, армійські, призовні списки.
Від 25 лютого – чергова серія міжнародного фарсу "ПТН,ПНХ!". Ескалація – морська. Українська Верховна Рада ратифікувала закон про воєнний стан. Чи то на вимоги часу, чи то з передвиборчих міркувань (того ж вечора ми узнали, що наступні президентські вибори у нас все-таки 31 березня 2019). Чи то війна нарешті достукалася крізь наші товсті позачасові індивідуальні шкіри і починає жити сама.
Ніхто в першу добу події не зміг сказати, що відбулося. Ясно, що відбулося на морі, і що – на камеру, привід фіксувати конкретику Андріївського прапора над кораблями-агресорами є. Народні депутати кидаються з бадьорими, зовсім мало відповідними обличчями до трибун, їхні вуста випльовують чергові прокляття, їхні костюмчики і спіднички знов залишаються чистенькі.
Доки з нашими синами роблять невідь-що – дай Бог, аби нічого лихого. Доки ці хлопчики опинилися з імперією Путіна і її очільниками (цікаво, притаманна агресорам хоч якась честь морського офіцера і наскільки?). Доки ці 23 мають можливість на власній шкірі нести весь тягар причетності до українського тризуба. Доки, словом, дмуть вітри повз застінки Керчі. Так от, доки все це відбувається, нас від протоки відділяє велетенська стіна повітря: вона захищає нас і наших буфонадськи налаштованих депутатів від важкого осіннього холодного вітру, від поштовху в нашу долю воєнного судна, від "благого" російського мата, яким супроводжується кожна дія. Ми захищені. Можемо чекати Нового року, бігти в банк, скупляти гречку, міняти гривники на бакси, запасатися тушонкою і горілкою як єдиним ходовим товаром на випадок подальшої ескалації. Це щастя передноворічне притаманне кожному з нас. Не цим хлопцям. Їхнє щастя – просто дихати, завтра і післязавтра, потім. Вижити. Понюхати повітря свободи, щастя свободи. Яке хіба що тільки попереду.
Кожна країна – найгірша, найпаскудніша, найслабша країна – кинула б загін десантників-підводників під Керч, щоб врятувати цих 23. Не знаю як. Є ж методи. Певні плавзасоби, яких не виявити. Тощо. Але наша Верховна Рада, починаючи з епопеї зі звільнення Надії Савченко (звільнювали так довго, що отримали замість патріота мало не іноземного шпіона?) таких варіантів навіть не розглядає.
Я розумію, що з точки зору здорового глузду звільнення воєнно-морських заручників – чистої води дон-кіхотство. Однак хвилює інше: чому, чому лицарство хай навіть у вигляді очевидного божевілля, абсолютно не притаманне тим, кого ми обираємо?
Справа-то в простому: у щасті. Хочеться: щастя для полонених українських моряків.
Схоже, єдине, що можна зробити, так це колективно потужно попросити, вдивляючись у Північ: "Дід Мороз, не приходь!" І тоді, коли Санта омине Росію щастячком, лише тоді можна сподіватися на щасливі збіги долі для українських моряків. А так, звісно, ПТН, ПНХ-2! Тобто туди, де немає Дідів Морозів. І де щастя нагадує таке, яке ти вже п’ять років чи більше готуєш, справляєш і приправляєш сльозами інших, та і власних громадян...