Іноді здається, що зима не приходить тому, що ми її добре пам’ятаємо минулу, тобто торік чи позаторік. І тоді має сенс згадати, як усе було тоді, на Майдані, однієї з нещодавніх зим, яку не забути ніколи. І коли така травматична пам'ять вертається – знову пишуться книжки, шукаються причини, тривають пекельні ігри, а головне – пригадується, як саме все починалося задовго до зими, осені чи останнього "інфекційного" літа.
Тетяна Белімова, Андрій Процайло. Яйце-райце, або Мільйон на мрію. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016
Якщо вже читати сьогодні, кажуть, нудно, то ось вам роман-шоу, роман-турнир, роман-розвага, який не має аналогів у вітчизняній літературі. Ну, а із зарубіжних на думку одразу спадають "Голодні ігри" Сюзанни Коллінз, хіба що без жорстоких ігор на виживання. Натомість в основі цього авантюрного роману роману, створеного дуетом авторів – масштабний всеукраїнський проект гри: цікавої, захопливої, веселої. Оскільки ж мова про гонитву за коштовним каменем, що здатен змінювати людські долі, і який сам може стати сюжетом не гірше класичним "Мисливцями за діамантами" Луї Бусенара чи новомодними "39 ключами" Карколомні пригоди, соціальна сатира, комунальний гротеск з історією столичного скоробагатька, мудрого дядька-безхатька та багатьох іншим екзотичних героїв та персонажів. Усе це ігрове дійство обрамлене, тим не менш, "застережними" назвами розділів, що вкладаються у своєрідний лексикон народної мудрості в умовах відвертого капіталізму в одні руки. "Від багача не жди калача", "Добре вкрасти, як є до чого прикласти", "Із брехні податок не беруть". Фінал роману-гри, як завжди, незавидний, але цього й слід було чекати. "До Києва причалапала осінь, – повідомляють автори. – Підкралася непомітно, по-зрадливому накинувши на літо мокре рядно дощів упереміж зі злим, мов пес, що зірвався з ланцюга, вітром. Дніпро ревів, стогнав, мучився, спокутував, певно, свої гріхи. Ресторан "Яйце-райце" за одну ніч розлетівся на друзки й понісся у Чорне море".
Джон Бакен. Три заручники. – Х.: Фабула, 2016
…Цілком можливо, що ми це вже бачили, але читати про таке нам ще не доводилося. Річ у тому, що масова культура не надто переймається книжками, воліючи переказати сюжет на миготливих мигах у кіно, і тому наразі маємо шанс дізнатися, як це робиться насправді. Адже цей роман вийшов 1924 року, коли Голівуд ще не знімав фільми приблизно за таким сценарієм: таємний агент, шпигун і майже супермен, як завжди відійшов від справ і нарешті влаштувався з коханою в далекому селі. І ось одного разу його знаходять – ні, поки що не месники, кредитори чи наймані вбивці, а всього лише прохачі. З одним єдиним питанням: чи може він допомогти визволити з рук злодіїв, бандитів чи взагалі вселенського зла заручників. Причому відповідь "я цим давно вже не займаюсь" у цьому романі з героєм усіх часів і народів довоєнної пори Річардом Ганнеєм, була передбачена навіть тоді По-перше, прохачам відомо, з ким вони мають справу, і відмовлятися не вийде. "- Справа в тому, що ви мислите зовсім інакше, ніж звичайні нишпорки, і, до того ж, вирізняєтеся винятковою мужністю, – уточнюють прибульці. – Я знаю, чим ви займалися раніше, сере Річарде. Повірте – ви моя остання надія". Тобто, по-друге, мова навіть не порятунок світу, а визволення з заручників єдиної доньки непроханого гостя. Утім, чи зможе відмовити головний герой, буде цікаво дізнатися навіть у цьому "шпигунському" романі першої третини ХХ століття, який досі продовжує виходити багатьма європейським мовами.
Сергій Ухачевський. Легенди нескореної зими. – К.: Кальварія, 2016
З часом тема Майдану в сучасній літературі знаходить все більш художнє втілення – від психологічного роману і ліричної повісті до соціального памфлету. Натомість так гостро про цей час ще ніхто не писав. Безпосередні події в Києві, у наметах Майдану та поза ним, про героїв, персонажів, справжніх спонсорів Антимайдану і власників кабінетів на Банківській і в Кремлі. Тобто без політиків, їх жорстокої критики, безжального опису їх намагань пробитися у вищі ешелони влади, коли весь низовий склад майданного люду кидався відстоювати цілісність України, наразі не обійшлося. А також – без імен, такси на послуги тітушок, розцінок "Беркуту" та іншої "антиреволюційної" технології. "— Чи бачиш, наша стратегія спрацювала: я підтримав Майдан, ти — антимайдан… час пожинати плоди, – каже один з антигероїв. – Ми йдемо у владу. А ми — сіль цієї землі і ми вирішуємо своєю волею долю цієї землі і цих Божих тварюк… Я говорив з одним… із Держдуми Росії. Скоро буде війна. І всі оці тварі Божі попруться на війну. Так що нам їх нічого боятися". Утім, і в самому романі, і в життя надалі все сталося зовсім не так, як хотілося, і ще раз зрозуміти причини цього буде зовсім не зайве.
Джей Ашер. Тринадцять причин чому. – К.: КМ-БУКС, 2016
У цій історії з американського життя дуже люблять числа, починаючи рахувати від самого початку трагедії, що сталася у невеличкому містечку з одним-єдиними відділенням пошти. Саме звідси героям належить розсилати повідомлення з пекла – а як інакше назвати ці записи дівчини, що вкоротила собі віку. І на яких, звісно, згадуються всі причетні – опосередковано, випадково чи навмисно – до історії недовгого життя. Сім аудіокасет, які до пуття й послухати нема на чому. Одна спорожніла шкільна парта, за яку ніхто тепер не сяде. Тринадцять причин, які навряд чи пояснять чому всі тепер змушені пересилати запис один одному, ще й відвідувати місця в містечку, вказав на мапі, яку дівчина додала до касет перед тим, як наковтатися таблеток. До чого тут наш герой? Отут вона вперше його побачила, отам вони вперше поцілувалися… Що ж тут такого, спитаєте? "Мій перший поцілунок був неймовірний. І того місяця, поки ми були разом, поцілунки теж були чудові, – лунає голос з потойбіччя. – Але потім ти почав всім хвалитися про мене". І вже зовсім по тому, додамо, у "живому" житті головного героя розпочався справжній кошмар…
Степан Процюк. Інфекція. – Брустури: Дискурсус, 2016
У цьому романі Процюка час для опису вибраний саме той – драглиста середина 1990-их, коли тектонічні зсуви породили дивних людей, які сьогодні чи то зникають, а чи навпаки, стають нормою. Тобто діагнозом. Святослав Миколайович Чорнокрил, Кирило Костьович Орленко, Микола Васильович Лоб’юк. Ми нібито ще за першою перекладною книжкою Фуко знаємо, що традиційне поняття антропоморфності нині мутує. Але ж не з такою страшною силою! Процюк у своєму романі вивертає цю важливу думку навиворіт: час в його оповіді рухається одночасно у протилежних напрямках. Тож незрозуміло: чи це нові часи викликають нових персонажів, чи ж інакше, старі епохи вмирають замість людей, застрягають капустою в бороді, печінці і гаслах типу "Геть від Москви!" Або ось так ваговито, як в "Інфекції": "Червонійте від сорому, в’яньте від печалі, перекидайтесь від розпуки у трунах і братських могилах колишні оунівські командири; юні неціловані герої, що розривалися гранатами, тільки б не здатися у більшовицький полон, бандерівські дівчата-зв’язкові, що берегли у тайниках уніформи ампули з швидкодіючою отрутою, щоб не допустити чекістського ґвалту над собою. Вплітайте траурні стрічки, старенькі ветерани УПА, у непорочну святість поміж жовтим і блакитним кольором прапора, посипайте попелом і смутком, політв’язні сумління, гордий лик володимирівського тризуба на знак незмивної ганебної плями, що вразила правнуків поганих..."