Щоразу занурюючись у не надто бурхливий потік українського книговидання, і зокрема друк дитячої книжки, неодмінно запитуєш в себе: невже цей потік формується згідно із законами "дорослого" ринку, і чи не втрачає від того сама продукція. Ну й, зрозуміло, її споживач – вибагливий, прискіпливий і справді не звичайний, а – професійний читальник.
Арам Пачян. Робінзон. – Л.: Видавництво Старого Лева
У збірці оповідань вірменського автора "національне" не надто надається до ідентифікації. Натомість вільно буде побачити наслідки споконвіку радянського виховання, коли у скількись там мільйонному Єревані, наче на безлюдному острові, живе і шукає свого П’ятницю типовий герой нашого часу. До речі, ось дещо про цей день тижня у звичайній школі радянського-таки зразка. Ну, а хіба не радянського, скажете? У будь-якому разі дуже схоже. "19 березня. П’ятниця. Хлопці кінчиком цигарки присмалили ніс учителя – останній акт ритуалу. Вчителя розіп’яли на дошці. Хтось долонею затулив йому рота. Старий педагог лементував, його голос проривався у щілини між пальців, як свисток закипілого чайника. Дівчата, розсипавши на стіл косметику, пудрили носики, підправляли макіяж і перешіптувались. Мені не вдалося вийти з класу, двері були зачинені на замок. Старий педагог сіпався, наче безвинне ягня в руках м’ясника, – щосили намагався звільнитися від щупалець. Гарячий подих цигарки повільно, як лавина, наближався до носа". Поки димить цигарка і запах горілого м’яса ще не надихнув на спогади про власну юність, варто буде зауважити, що відбувається надворі. Невже "Толя пел, Борис молчал, Николай ногой качал?" Якби ж то! "Хтось сказав, що пізно вночі можна зайти до хлопчикової кімнати, задушити його і повісти на шнурку для білизни, щоби зранку його мати побачила це. Інший сказав, що можна розпороти йому живіт, запхати туди морську свинку і знову зашити, або перевірити – якщо має язика, то відрізати його, посмажити і змусити його з’їсти, або спробувати пилкою відпиляти руки та ноги, потім перевернути його на живіт, щоб він від кровотечі захлинувся". Що за маячня, спитаєте ви, перевертаючи книжку, щоб поглянути, хто її написав. Так-так, запам’ятайте – Арам Пачян, його ви тепер впізнаєте навіть без "національних" смужок на пошрамованій пам’яті про невеселе дитинство.
Корнелія Функе. Володар драконів. – Х.: Ранок
Герої цієї неймовірної історії про дружбу безпритульного хлопчика Бена зі срібним драконом на ім’я Лунг перекочовують зі світу стародавніх легенд і міфів до нашого урбаністичного сьогодення. Але навіть тут їм доводиться шукати нову домівку в далеких горах, ідучи за мапою корабельного щура і зустрічаючи на своєму шляху найрізноманітніших чарівних істот. Гноми і ельфи, василіски, морські змії та гомункулуси, і головне – страхітливий мисливець на драконів на прізвисько Золотий. Утім, сила духу, самовідданість і доброта допоможуть нашим героям здолати всі труднощі і перешкоди, досягши благородної мети. Так, наприклад, їм доводиться шукати новий дім в далеких горах. Поділ неба в Гімалаях – це дев'ять снігових вершин, майже однакової висоти, що оперізують, немов захисне кільце, казкову долину. Проте головна перешкода на шляху додому — це невіра: в казку, в себе, у власні сили. "Я сказала їм, – мовить героїня роману, – є й інша історія, згадайте про Володар драконів, який повернеться в той день, коли срібло виявиться цінніше, ніж золото. Він переможе разом з нами золотого дракона. Але вони лише хитали головами і казали, що Володар драконів помер і ніколи не повернеться". І це зрозуміло, адже він полетів. Але, як відомо, обіцяв повернутися.
Корнелія Функе. Мисливці за привидами у великій небезпеці. – Х.: Ранок
Задовго до того, як були відроджені легендарні "Мисливці за привидами", відома своїми підлітковими сагами письменниця вирішила заповнити прогалини в інфернальній тематиці літератури жахів. Втім, на самому початку з усіх страхів в її книжці – лише таємничі події в містечку. Звісно, що саме куди вирушили ліквідатори побутової нечисті. А розпочалося все з екзаменаційного завдання, яке потрібно було виконати юному Тому Томскі для отримання Диплома Мисливця за Привидами Третього Ступеня. Але навіть незважаючи на те, що завдання на перший погляд здавалося простим і безпечним, авторка у передмові завбачливо просить своїх читачів відкласти книгу з настанням темряви. А також не радить читати її в закинутих і туманних місцях. Знов-таки саме в одному з таких місць юний герой книжки мало не завалив іспит, зустрівшись з такими представниками потойбіччя, яких годі було зустріти в підручнику.
Наталія Щерба. Часодії. Часова битва. – Х.: Школа
Випробувані читацькою любов’ю герої на зразок Гаррі Поттера чи Ліри Белакви – з книжок, відповідно, Джоан Роллінз і Філіпа Пулмана – створили своєрідну стилістичну матрицю, вибратись з якої значно важче, аніж сучасним українським фантастам позбутися впливу братів Стругацьких. Цього разу героїня роману "Часодії. Часова битва" Наталі Щерби – цілком сучасна дівчинка Василина Огнєва, тринадцятирічна спортсменка, красуня, але вже не комсомолка і навіть не піонерка. Себто вдалий симбіоз сучасної "гості з майбутнього" Аліси Селезньової (героїні Кіра Буличова з радянського канону фантастики, на яку рівнялись усі автори відповідного чтива) та Гаррі Поттера. Так само, як перша з них, наша Василина – активістка (і навіть кандидатка в майстри спорту), як другий – живе не з батьками, а з троюрідною бабусею. Мами нема, батько – льотчик-нальотчик, себто "мешкає за кордоном і працює у важливій секретній фірмі" (насправді батько – маг вищого ступеню, а мати взагалі фея, і тому Василина належить до фейр, бездарних дітей). А ще відсутність мами і такий самий "зручний" татусь-капітан дальнього плавання був, пригадується, у Пепі Довгої Панчохи, але це так, типологія жанру. Ну, а як повертатися дівчині нема куди, то одразу за рогом на неї чекають пригоди. Також у випадку з "Часодіями" не обійшлося без потрапляння в типологічно-жанрову колію, адже героїня роману, крім згаданих варягів, нагадує ще одного кумира, тобто російський ерзац закордонного чтива Таню Гроттер – головного персонажа з однойменної серії книжок Дмитра Ємця – ученицю школи магії Тібідохс, білу чарівницю, одну з учасниць збірної школи, а пізніше й світу.
Майкл Бонд. Ведмежа на ім'я Падінгтон. – Х.: Ранок
Історії про ведмедика Падінгтона із задоволенням читають діти у всьому світі протягом більш ніж п'ятдесяти років. Тепер ось всі вони вийшла в Україні, але перша книжка – найкраща. На створення епопеї англійця Майкла Бонда надихнула одна подія, яка сталася на Різдво. В готелі він побачив невеличкого іграшкового ведмедика, який самотньо сидів на полиці. Саме він став прототипом героя книжки під назвою "Ведмежа на ім’я Падінгтон", вперше опублікованої у 1958 році. Історія про кумедного ведмедика з Дрімучого Перу, який оселився в Лондоні, стала популярною, і від того часу улюблений герой ще не раз з’являвся на сторінках нових книжок Бонда, написаних для того, хто почувається молодим за будь-якого віку. "Я завжди мав велику повагу до Падінгтона, – дізнаємося ми від Стівена Фрая. – Він – це втілення духу Британії". Загалом Падінгтон належить до рідкісних ведмедів, і хоч би чим він займався – прикрашав будинок, працював детективов чи займався фотографією – усе це має ознаки рідкісного безладу, як невід'ємної риси цього волохатого героя. Від часу, коли родина Браунів вперше зустріла його на Падінгтонському вокзалі, їхнє життя докорінно змінилося, адже навіть буденні речі стають надзвичайними, якщо до них прикладає свою лапу це кумедне ведмежа. І хто ще, крім Падінгтона, може закинути на дерево газонокосарку сусіди, наробити рейваху в банку або підпалити бороду Діду Морозу на Різдво! Якимось чином з ним завжди відбуваються неприємності. Можливо, навіть ловлячи рибу капелюхом чи влаштовуючи безлад на кухні, він просто намагається бути корисним? До речі, Ведмедик Падінгтон був визнаний British Animation Awards крашим мультиплікаційним персонажем Великобританії усіх часів, а його автор за свій внесок у скарбницю дитячої літератури отримав орден Британської імперії.