Мабуть, годі уточнювати, про яку саме епоху мова – у кожного за будь-яких часів вона все одно буде своя. Але спільні риси, разючі подібності та безперечні аналогії можна знайти і в 60-х, і в 90-х, і навіть у десятих роках нового тисячоліття.
Александра Вулф. Долина богів. Історії з Кремнієвої долини. – К.: Yakaboo Publishing, 2018
Серед героїв цієї книжки, що живуть хіпі-комунами (програмісти) і конструюють ракети на Марс (Маск), можна було б знайти чимало відомих героїв нашого сьогодення, але справа в тому, що всі вони здебільшого персонажі – великого проекту назвою Майбутнє. Тому не дивно, що мова про мрійників, дітлахів від науки, які не знають слова "ні" або "не можу". "Стара гвардія позирала на інтернет здалеку і не розуміла, в чому там фішка, – пояснює авторка. – Діти цифрової ери не мусили на нього дивитися. Він був у їхніх нутрощах. Вони були далекоглядним молодняком, який усвідомив, що через півстоліття інтернет стане великою новою індустрією, створеною, розвиненою, керованою дітьми. І — що найважливіше – індустрією, яка належатиме дітям". До речі, той самий Ілон Маск з Кремнієвої долини – містечку Хоторн, що в штаті Каліфорнія – на чиїх заводах бородаті хлопці в банданах збирають під музику Van Halen ракетні двигуни, божество лише для першокурсників. "У цьому дивокраї найбільша у світі концентрація мільярдерів, – підтверджує авторка. – Вони також є найдивнішим гроном мільярдерів — плем’ям хлопчиків-переростків". Кажуть, якщо перестати заважати таким дивакам, вони вирішать всі наші проблеми і дадуть відповіді на всі питання. Технарі-утопісти, вони живуть у віртуальному світі своїх фантазій, які все впевненіше набувають форму ходового товару.
Дж. Г. Баллард. Люди міленіуму. – Х.: Фабула, 2017
Повірити головному героєві цього гостросоціального і психологічного детективу в те, що він, як представник середнього класу, стане учасником таємною організації, спочатку було просто неможливо. Як і в те, що такі революції, одна з яких сталася його житті, взагалі колись бували. З одного боку, анархічні виступи, демонстрація, загони поліції добре знайомі з історії соціального опору, але мова про Лондон, де все це можливе лише в якості панацеї від нудьги і офісної рутини. Лише коли трагедія торкається життя самого героя, його дружина гине, він починає займатися розслідуванням, беручи участь в бунті. Утім, наприкінці роману він вже сам не може до пуття пояснити супутниці, для чого був увесь цей бунт. Невже для того, щоб на якийсь короткий час на території державного терору, бюрократичної сваволі та поліцейського нагляду була створена унікальна республіка – чи то в стилі утопічного "Міста Сонця" Кампанелли, а чи в дусі комуни хіпі у славнозвісні 1960-ті. У будь-якому разі слова про нездійсненну мрію "сонця без тіней" у фіналі роману пролунали.
Тимофій Гаврилів. Червнева злива. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2018
Близьке ретро у черговому європейському чтиві цього автора прозирає крізь призму біографічних новел, з яких складається його роман – наче втрачений рай, який починається, як завжди, з дитинства. "Я фінка в руках твого Бога" – називається один з його розділів, і на це нема ради – сама лише слушність. У ті "дитячі" часи герой роману "знав, що все буде гаразд – на незайманщині по той бік шляху гнатиметься вгору густа лоза, з її пагонів майструватимуть гнучкі луки, а мама житиме, скільки триматиметься Земля". Описувана історія становлення цього самого героя, а насправді – нетипово-типового сучасника великих і не дуже звершень – охоплює понад півстоліття, займаючи добре виписаний проміжок у цілих сім символічних розділів, від "Наших дітей" до "Української Герніки". "Вісімдесяті тхнуть алкоголем і сечею, особливо ранні. Траурними маршами і солодкою водичкою по три копійки. Як у такій атмосфері могло вирости нормальне покоління?" Побутові подробиці, філософські осмислення, флешбеки пам’яті й камбеки нещодавніх подій, які несподівано відлунюють вже у нашому сьогоденні. Все пов’язано у цій прозі, все закільцьовано, ґрунтуючись на найбільш ціпкому, дитячому досвіді сприйняття "дорослого" світу.
Загалом автор роману завжди вирізнявся серед колег пильною увагою до деталей, з яких зазвичай складається епоха, а також незашореним поглядом на звичні речі. Саме з них вибудовує він всесвіт своїх стосунків з Батьківщиною, і "патріотизм" – не завжди вірне слово в його лексиконі буденних святинь – спогадів, рефлексій, з яких складається колекція "невичерпних можливостей і фатальних збігів". Найбільш стала і критична позиція, мабуть, в одного з персонажів роману, під якою навряд чи підпишуться сучасні майстри слова, утім, саме вона визначає справжнього письменника. Нехай навіть з "механічного цеху" колективної пам’яті. "У відкритому листі, що його, ретельно обміркувавши все, надіслав, він погоджувався на співпрацю за двох умов: житиме там, де жив, і виконуватиме завдання в будь-яких обсягах, доки ті не суперечитимуть його переконанням. Його не зрозуміли. Запитали, скільки це буде в грошах. Про всяк випадок перепитали. Потім перепитали ще раз. Нарешті він відписав їм fuck off, над яким вони нескінченно довго марудилися, вгадуючи, що він хотів цим сказати. Доки визнали його психом".
Дан Лунгу. Я ще та комуністична баба! – Х.: Фоліо, 2018
Сьогоднішній ностальгії за "старими добрими часами" у "тоталітарному пеклі" з гріхами молодості цілої країни співзвучний цей роман про колишню мешканку соціалістичного табору. За сюжетом, в країні вибори, Чаушеску давно вже немає, і жити б нашій героїні-пенсіонерці довго і щасливо – наче за часів "народної влади", за яких вона прожила більшу частину свого життя – аж раптом нагодилася донька Аліса. Телефонний дзвінок лунає з її омріяної Країни чудес, тобто Канади, куди вона емігрувала. У розмові, між іншим прохання – "не голосувати за колишніх комуністів", що спричиняє звичну дискусію і заодно розбурхує материні спогади і вищезгадану ностальгію за колишнім радянським режимом. "Поки Аліса закінчила навчання, комуністичний режим впав і фабрика, де я працювала, була знищена. Величезне підприємство за кілька років довели до руїн, так що тепер там тільки бур’яни ростуть і бродячі пси ховаються. Вкрали навіть вікна, вирвали навіть розетки. Коли буває, що проходжу повз те, що колись називалося фабрикою, відвертаю голову, чесне слово, болить, ой як болить. У мене таке відчуття, що там, у цеху, наші скелети залишилися у робочому положенні і в будь-який момент готові продовжити роботу. Що то тільки незначна аварія в енергосистемі. Знаю, що це все божевілля, що минуле не повернути, але так я відчуваю. Останнім часом чути, що ті з "Кока-коли" закупили все і що скоро відкриють цех по розливу".
Малевич. Автобіографічні записки 1918–1933. – К.: Родовід, 2017
Чергова важлива книжка про відомого художника-авангардиста – ще один крок до повернення його в українську культуру, з якої він насправді вийшов. Згадки про батьків і дитячі роки, юність і навчання, ранній футуризм і виставки "Бубнового валета" – всі три тексти, присутні у збірці, друкуються в Україні вперше. Це зокрема "Розділи з автобіографії художника" (1933), "Автобіографічні записи" (1918) "Автобіографічні нотатки" (1923-1925). Завдяки яскравим, щирим та відвертим спогадам загальновідомі деталі біографії художника, який увійшов до історії авангарду своїм легендарним "Чорним квадратом", обростають "етнографічним" матеріалом. З урахуванням цього буде легше уявити, що майбутні авангардні композиції Малевича – це лише один з періодів його творчості, а оформленням футуристичних збірок Хлєбнікова і Кручоних поетична філософія українського художника не обмежується. Від символізму, модерну і примітивізму до динамічного, космічного і магнетичного супрематизму – саме такий шлях пройшов цей художник, архітектор, педагог і філософ, тож повернення до джерел його творчості наразі дуже важливе. Учень Миколи Мурашка і Миколи Пимоненка, художня поетика якого завжди ріднила його з Україною, а саме з Гоголем, таємничий мистець Казимир Малевич, нарешті, повноваго входить до історії наших стосунків із світовим авангардом.