4 січня 1936 року став днем народження того, що нині в побуті ми йменуємо "гіт-парад". Саме тоді американський журнал Billboard вперше надрукував перелік грамплатівок, що найбільш розкуповувалися. Першим гіт-парад очолив джазовий скрипаль Джо Венуті з мелодією "Stop! Look! Listen!". Із 20 липня 1940 року в журналі стали публікуватися регулярні гіт-паради (record charts) платівок; у 1958 році в "Біллборді" з'явилася гаряча сотня (Hot 100) – 100 найпопулярніших синглів тижня. У параметри обчислень входили дані продажів і репертуару радіостанцій. Крім загального гіт-параду (pop charts), також з'явилися гіт-паради по окремих жанрах музики: кантрі, ритм-енд-блюз, танцювальної музики тощо. У Великій Британії перший музичний гіт-парад був уперше опублікований 14 листопада 1952 року в журналі New Musical Express. Слідом з'явилися чарти в журналах Record Mirror (1955) і Melody Maker (1958). У Німеччині гіт-паради стали публікуватися журналом Bravo.
Як правило, музика та виконавці, що були представлені в цих гіт-парадах, у СРСР були заборонені.
Звичайно, в 1970-1980-ті і в Союзі неофіційно, добровільно-наказним чином існували гіт-аркуші з "дозволеними" музикантами, що за партійним задумом мали б заспокоювати своїми акордами натруджені п`ятирічками людські селянсько-пролетарські мізки та душі. Та якщо за популярністю (в таборі Варшавського договору часто спричиненою офіційною теле-прокатною розкруткою) гіт-паради Заходу мало відрізнялися від гіт-аркушів соціалістичного табору, то за змістом, жанром та новаторською канвою ця музика відрізнялася дуже серйозно.
Скажімо, коли Захід, зачарований "Бітлз" та Бобом Діланом, здригався від ритмів "Ролінг Стоунз", балад "Назарет" та "Лед Зеппелін", чи "тащився" з саунду "Діп Парпл", "Блек Себет" Оззі Осборна та "Зі Зі Топ", ошелешений концертними образами "Кісс", "Квін", Дейвіда Бові та "Ті Рекса" і десятків, якщо не сотень інших топових гуртів, то не так було в СРСР.
У цей самий час совіцькі партійні неофіційні аркуші-чарти пропонували Чайковського та Лєбєдєва-Кумача, в кращому разі — модерніста класичної музики Альфреда Шнітке. Коли Захід шаленів від Челентано, АББИ, "Блонді" та Офри Хази, Совок із його соціалістичним варшавським табором, погоджуючись з чартовою присутністю на власних теренах італійців (Тото Кутуньйо, "Ріккі е повері", Аль Бано і Роміна Пауер тощо), пропонував шаленіти від альтернативних Анни Герман, Мусліма Магомаєва, Гнатюка, Алли Пугачової та Софії Ротару. Воно й не дивно, адже сам партійний вождь із українського Дніпродзержинська, незмінний Леонід Ілліч Брєжнєв приблизно за два роки до своєї "кончини" в інтерв’ю французькому телеканалу разом із тим, як він бореться з палінням, раптом демократично і щиро зізнався, що, "двічі-тричі на рік, як мінімум, залюбки відвідує "Лебедине озеро".
Адріано Челентано
Навіть у добу "рок-н-ролл мертв, а я еще нет" – як заспівав "Акваріум" – розвитку напівпідпільної, але абсолютно непереможної в гіт-парадах підворотень радянської рок-музики, в країні рекомендувалася "Машина времени", а не "Алиса" або ВВ, Юрій Антонов, а не Віктор Цой або Петро Мамонов, постсовкова псевдо-Мадонна Наталья Вєтліцкая, а не Жанна Агузарова чи українська Сестричка Віка.
Щодо українських виконавців у російських (як за Союзу, так і далеко після) гіт-парадах, треба сказати, що наші там завжди лідирували, але не завжди Кремлю подобалися. Рекомендую переглянути хоча б обличчя московських глядачів на 1 хв 24 сек, коли лунає переможний виступ Володимира Івасюка та "Смерічки" в Останкіно: це коли пісня "Червона рута" перемогла в "Пісні року". Не зустріли там із розумінням ані першої української перемоги Руслани на Євробаченні-2004 зі страшенно підгуцуленими "Дикими танцями", ані, тим більше, Джамали-2016 та пісні-переможниці "1944". Зате віце-чемпіонів Євробачень Ані Лорак та Вєрку Сердючку на північно-сусідніх теренах полюбляють. Справедливості заради, слід додати, що київський гурт ВВ навіки вічні увійшов до історії як "найкраща панк-група за всю історію СРСР".
Володимир Івасюк
Зараз слово "чарт" або поняття-словосполучення "гіт-парад" відоме кожній українській людині практично з пелюшок. Сьогодні усе відбувається навіть у зворотному, ніж 50-60 років напрямку: спочатку людина дізнається, хто головує в гіт-параді, а в другу вже чергу — ймення власної матері чи планету, на якій тимчасово замешкуємо. Така реальність світу доби Всесвітньої Мережі: спочатку інформаційно-музичний результат, а вже потім його мистецько-естетична чеснота. Нічого не поробиш: такі події як розвиток світової музики та генеза національних і світових чартів завжди випереджають генезу особистості: рівень сучасної музики навряд чи співпадає з рівнем музичної критики. Мистецтво (а мистецтво музики — найбільше, найліпше й найменш піддатне аналізові з усіх мистецтв) завжди випереджає: і власні засоби, якими воно створюється, і саму історію. З огляду на це явище гіт-параду — це лише невеличкий ключик до спроби індивідуального розкриття цієї таємниці перед самим собою. Ключик, що постійно зблискує світлом-золотом, закликаючи в глибину і на поверхню Музики. Снігової Королеви світу людських відчуттів і марень про них.