"Гуд бай, Євро!" – цю фразу можна було вимовляти по складах ще після першого ж матчу збірної України проти німців. А починаючи з закінчення матчу з футболістами Північної Ірландії, національні пристрасті і прокляття на адресу збірної не вщухають не тільки в роздягальні. Я ж, ніскільки не відмовляючись від жодної своєї фрази, в тому числі й від твердження (Чи виграє Україна Кубок Європи?), що Україна могла виграти це Євро, міркую, про ментальні корені проблем.
По-перше, Фоменко, звичайно, не винен. Не треба клясти тренера чи федерацію футболу України. Справа не у відповідальності, яку вони покладали на себе, обираючи, перший, футболістів, друга – тренера на фінальну частину. З точки зору логіки здорового глузду, на Євро побували (хоч і не всі зіграли) всі, кому належало, а збірну України очолював тренер, якому належало моральне право повезти збірну на Євро. Інша справа, що потрібних "ключиків" до цих, "кому належало", футболістів Михайло Фоменко не зміг підібрати (та й навряд чи він мав подібний авторитет упродовж усієї відбіркової кампанії). Я пам’ятаю очі Сергія Реброва по завершенні сезону, коли він там щось пояснював про інцидент Ярмоленко-Степаненко, і відчув, що Фоменко в цій проблемі морального контролю над гравцями не поодинокий… А Євро – це ще й не завжди здоровий глузд.
По-друге, Фоменко не фартовий – і то ключова проблема, яку потрібно було вирішувати перед Францією. Це було видно з перших же поєдинків збірної під його егідою. Хтось нещодавно сказав, що під орудою Михайла Фоменка збірна програла всього 7 із 37 матчів. Так, але зате яких! Плейофівське 0:3 у Парижі французам після впевненої 2:0 вдома, – програй ми 1:3, і ми стали б учасниками попереднього чемпіонату світу. Навіть мала дитина впавши навколішки і попростивши гравців: протримайтесь усього 90 хвилин, і ми там, вирішила б це завдання! Ні, цих слів не сказано, гідного, забивного голеадора тоді, як і тепер – на Євро-2016, не знайдено – ну, нічого страшного, то ж була Франція. У першій же грі відбору до Парижа-2016 Україна програє вдома Словаччині: але балачки ті ж самі, що і після нинішньої поразки німцям – грали ж бо добре, і майже безпомилково, помилилися всього раз, і на тобі! Ця друга з семи ключових Фоменкових поразка одразу поставила Україну на межу не потрапляння на Євро. Третя – іспанцям у групі – цих сподівань не відродила. Тому-то перед плей-оф зі Словенією колінця тряслися не тільки у футболістів – у всієї країни: адже жодного разу ми з плей-оф не проходили далі. Пощастило в першій грі і не пощастило з костоломним класом самим словенцям – і ми от, на Євро! Де сталися станом на цю годину знамениті і "майже не винні" п’ята, шоста і не така значна, бо остання в кар’єрі тренера цього скликання сьома поразка Михайла Фоменка.
Але навіть після фіаско з північними айрішами Фоменко продовжує виправдовувати футболістів. "Если бы это был любительский, то тогда ребята играли бы так, как хотели бы. Но это уровень профессиональный" – це ним сказано перед грою з поляками. Але таку саму фразу ми могли почути від тренера і перед рештою двома матчами. На мою думку, тренер – просто не був господар роздягальні. І саме тому, а не через град, дощ і зайву вагу Ярмоленко потім пасує кому завгодно, крім Степаненка (те саме – донеччанин). Професіонали, кажете? Ні, шановний, тут немає професіоналів, як і всі решта на Євро збірні – вони всі тут борються тільки за рідний прапор країни. Зате Фоменка вистачило на прозорий натяк: "Футбол – отражение жизни в Украине". Мовляв, життя нестабільне, і футбол ніякий. Варто нагадати шанованому тренеру дещо іншу історію, з 1980-х – з Фолклендських/Мальвінських островів евакуюють обрубки, які залишилися від аргентинських атошників після куль і снарядів британців, і що ж у цей час робить збірна Аргентини? – правильно, перемагає Анґлію хоча б на футбольному полі. І "никакой тяжелой ситуации", хоча збірна Аргентини – також була "отражением жизни в стране".
По-третє, ми не змогли проявити себе не тому, що надто на 0:5 слабкі – рівень європейського футболу дійсно фантастично вирівнявся, правда не ясно, за рахунок того, що наш упав, чи їхній виріс. (Якщо говорити про рейтинги та історію світового футболу, та ж сама збірна Росії потрапила в фантастично легку групу, де мала не помічати нікого, крім анґлійців – у результаті, тільки з Анґлією вона на своє єдине очко і спромоглася, посівши місце не вище останнього). Я не здивуюся, якщо Албанія, Словаччина або Північна Ірландія отримає медалі Євро-2016. Так, ми вперто продовжуємо вірити, що це далеко не найсильніші команди, однак футбол – це не тільки клас у поводженні з м’ячем, а й дух: перед матчем з британськими айрішами не дощ насторожував, а непевні погляди українських футболістів у роздягальні. Не один матч Євро продемонстрував: фаворитів тут насправді менше, ніж здавалося напередодні. Однак ми, збірна України, клас якої, як і 20 з 24 команд-учасниць цього Євро просто вище середнього, не змогли вписатися в пул з авторів сенсаційних поєдинків і сенсаційних призерів. Сенсацією стала гольова й ігрова імпотенція збірної України, тому від нас на Євро, якому ми вже давно офіційно сказали "Гуд, бай!" очікували як мінімум гри рівня збірної СРСР-1986 у Мехіко. Це судячи з товариських поєдинків, які тільки ми та французи цьогоріч не програвали.
По-четверте. Гравці нацкоманди всіляко виправдовуються, намагаючись уникнути всенаціонального за/прокляття. Одні всю провину нарешті "беруть на себе", інші "серйозно готувалися до матчу з поляками". Не треба було вже, пане Тарасе Степаненко, не треба – це було зайвим, ми, панове футболісти, уже разом із вами відчалили додому – відсипатися в національному і ментальному плані.
У футбольному – ні. Звичайно, є за кого повболівати. Я людина зі здоровим глуздом, і тому вболіватиму не за команду, тренер якої під час виконання національного гімну надувався, як сич, певно,імітуючи серйозність (насправді він його ніколи не знав і напевно вчити не збирається). А вболіватиму за Хорватію, Італію, Пн. Ірландію – за кого завгодно. За біло-червоних за поляків. Чому? Та нехай хоч команда країни-сусіда себе проявить – а то ще чого доброго виграли б у поляків 5:0 у стилі, Ярмоленко чи Коноплянка забив би собі п’ять голів старого-доброго СНД, ставши кращим бомбардиром, – і перекрили б хорошим польським хлопцям шлях плей-оф, на який вони заслужили. На щастя, цього не сталося: знову завадив нефарт/збитий приціл.
По-п’яте , у мене думка така ж, як і двадцять років тому (а майже нічого в цьому плані і не змінилося): справа не в професіоналізмі. Справа в політінформації і профпридатності. Щодо профпридатності, чемпіонат засвідчив: її мало – з двох "богів", які мали за все відповідати на футбольному полі у плані креативу і постачання м’ячів попереду – один, Ярмоленко, прибув украй перетруджений нелегким сезоном, до чого наші гравці не звикли. Інший – Коноплянка – взагалі не годним: він грів лавку запасних, і не міг мати достойного уявлення ні про свої, ані про можливості конкурентів на футбольному полі. Третій "незайвий" – до речі, капітан команди – був згаданий Михайлом Івановичем тільки в останній ігровий день. Хлопці гідно "вмерли" 0:2 з німцями (а якраз ту гру треба було перетворити на тренувальну, давши можливість достойно програти другому складові, не першому, який потім зневірився, і…) і 0:1 з поляками. І взагалі №5 такий: доки збірна України не заговорить національною мовою разом із тренером всі її негативні результати будуть вповні закономірними, а всі випадкові перемоги у товариських та решті матчів – випадковими. Україна має стати Україною, а українська збірна – українською – не тільки на флагштоці і майці.
Постскриптум. І ще: мені, на відміну від коментатора останнього матчу, заміна на доданих хвилинах нападника Зозулю на захисника Тимощука цинічною не здалася. Інше цинічне: мільйони євро, викинуті на відвідини Євро-2016 вболівальниками, – кошти, які в дні війни можна було витратити і на протези та гуманітарну допомогу сотням тисяч своїх співвітчизників, які постраждали і досі потерпають від війни. Особливо цинічно в цьому відношенні виглядав один веселий емоційний керманич на трибуні. Невже після цього відео з ним хтось у Європі повірить, що в Україні справді якісь проблеми? Здається, про єври гумдопомоги, яку "там" часом нам випрошують просто навколішки, можна після цього преспокійно забути.