Найходовіша в побуті фраза сера Вінстона Черчілля звучить так: "Демократія – найгірша з форм правління; за винятком усіх решта, які такими намагалися бути час від часу". Зараз цей майже усталений мовний зворот британського прем’єра використовується як жартівлива форма на виправдання демократичного облаштування суспільства. Однак уся сіль вислову – якраз у врахуванні досвіду людського співіснування за тисячі років.
Для України поки що актуальне не так врахування власного досвіду, як гонитва за досвідами інших. Демократія передбачає кілька простих речей: три гілки влади – законодавчу, виконавчу та судову, народно складену й плебісцитом виправдану Конституцію – звід суспільних законів, за якими житиме це суспільство та…сильне, тобто розвинене місцеве самоврядування. Демократія – це ще й спроба побудувати суспільство на основі вільної волі і вільного вибору. Саме тому 1991 року, коли розпався Радянський Союз, замість того, щоб ридати по всіх закутках, 220 мільйонів громадян зробили радісний вигук у небеса і попрямували слідами вселенської демократії. Однак вільний вибір та вільна воля передбачає також і свободу керувати державою, містом, селищем власноруч. А відсутність автократа нагорі – дуже непросто. Особливо для країн, які звикли жити в умовах автократичних режимів.
Суспільство, в якому українці історично живуть останні 300 років, завжди тяжіло до автократичного ладу царя, комісара, генсека, президента. Ознаки демократії, навіть в умовах Російської Імперії до 1917 року, відомі нам comme ci, comme ça – тобто "так собі". Звідси зрозуміло, чому наші проблеми під час запровадження панування прозоро-здорового демократичного суспільства за визначенням більші, ніж ідентичні питання в західних державах. У цьому сенсі децентралізація – ґрунтовний чинник європейської демократії – особливе питання. Фактично, починаючи з Катерини ІІ на наших теренах розвивалося не самоврядування типу Маґдебурзького права, як у Європі, в яку ми прямуємо, а жорстка вертикаль централізації типу східної автократії, з її опричниною губернаторів та жандармерії. На таких засадах розбудовувалося українське та всі решта суспільство до 1917 року. На цих самих засадах розбудовувалося радянське суспільство після 1921 року – під контролем автократичної влади політбюро та ЧК-НКВС-КҐБ.
Децентралізація, яка, до речі, як явище, хоч і не оголошене вголос, все-таки відбувалася і в СРСР, означала приблизно те саме, що збирається здійснити нинішня українська влада, запроваджуючи префектури: ініціювання розвою слабкого громадянського суспільства унизу – по повітах, селах тощо – гарантувалося за допомогою багнетів жорсткого контролю та перевірок згори. Напевно, жодна інша децентралізація в наших умовах неможлива.
Західноєвропейське суспільство, в якому і сформувалися засади демократії сучасного розливу, за визначенням було готове до децентралізації. Саме децентралізація і породила громадянство, яке прагнуло демократії та конституції, а не навпаки, як робиться у нас. Феодалізм у Європі, за якого майже все політичне, економічне, воєнне і навіть модне життя людства було сконцентроване довкола невеликих замків, які перетворилися на музеї (нині з великими труднощами їх можна було б класифікувати як міста), було апріорі децентралізоване. І коли в Європі відбулася низка реформ і революцій, не було сенсу змінювати децентралізованого укладу. Маґдебурзьке право – не що інше як узаконення децентралізації як такої, а також надання більших повноважень усім вільним громадянам міст, що, на відміну від Росії, урівнювало їхні права з королями та лицарями.
Однак те, що частина України колись перебувала поза межами Російської імперії , а статус Маґдебургії, приміром Луцьк та Володимир-Волинський отримали ще 1287 року, через півсторіччя після її "винайдення" у Саксонії, ще не означає, що нинішні українці автоматично готові здійснити повномасштабну децентралізацію. І не тільки тому, що децентралізація – це не проект, а спосіб життя, який був витравлюваний із душ східних українців упродовж 300 років, а з західних усього за 50 років радянської влади.
Але: у нас, ще від Петра І, коли ми були колонією, звикли мислити, виходячи не з реалій здорового ґлузду, а з позиції доцільності певних проектів. Саме про децентралізацію (навіть у назві Партія реґіонів закладене бажання децентралізації) говорили Янукович і його команда. Вочевидь, як і нинішній президент, вони дещо чули на цю тему – що саме сильне місцеве самоврядування є ознакою розвиненої демократії. А без демократії не можна нині марити не тільки про Європу, а й про просунуту й уже дещо ґлобалізовану на західний манер Азію, де заправляють такі країни як Росія та Китай. І тому нинішній президент України вирішив довести справу попередника до кінця.
Є питання і до відповідності Основному Закону України самого "закону Порошенка". Тим більше, що впроваджуючи контролюючу інституцію місцевої префектури, не слід забувати, що префекти – такі самі люди, народжені жінками, як і, приміром, українські судді. А з цим третім китом української влади, на спині якого мала б спокійно спочивати наша демократія, у нас так тяжко, що критикувати та люструвати його – у медіа і в реальному житті – доводиться доволі…обережно та вибірково. Що не дає ніяких гарантій його ефективної роботи: ні зараз, ні в майбутньому.
Хто ж тоді будуть ці опричники-префекти: люди з оточення домінантних партій та президента, чи все-таки – з пробірки?