Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!
Послання апостола Павла до римлян 12:21
Приблизно десятиріччя тому, ще до війни і якраз під вибори, у нас якось трапилися дві паралельні екологічні катастрофи: Алчевська та Олександрійська трагедії. Причини, будемо називати їх на тлі теперішніх народних випробувань тих міні-катастроф, були банальні: в обох райцентрах не влади не підготувалися до морозяної зими, теплотраси порозмерзалися, а міста опинилися в лабетах крижаного холоду. Стовпчики термометрів у кімнатах показували, пам’ятаю, 7-9 градусів. Двірники потім довго ще розповідали, як таємно з усіх околиць міста звозили бомжів і ховали у братських могилах: люди позамерзали просто на теплотрасах.
Зараз Алчевськ, приміром, за межею уявно-реального фронту, а на 2014-й на 90% ватяна Олександрія не "там" тільки через те, що за півтисячі кілометрів від "республік". Але я не про те. Я все ще про стовпчики термометра в оселі і за її межами. Сьогодні питання тепла актуальне в Авдіївці, спокійнісінько розбомбленій "градами" у часи, коли для світової цивілізації ніщо, крім "ісламського тероризму", не актуальне. Сьогодні, коли для людей на вулиці мінус двадцять, а частини стін будинку уже немає, бо у двір прилетів фугас.
Тручи ногою об ногу, аби зігрітися, бо з балкону навіть у мої кімнатні плюс двадцять пролазить крижаний палець холоду, я думаю про людей, які кутаються добами в ковдри в Авдіївці. І мені стає не по собі. Мені стає геть погано: адже я уявляю, що в ці дні середини зими мороз,зневоднення і відсутність світла – не єдина їхня "проблема". Можна ще, якщо не пощастить, утратити життя, а ще гірше – скалічитися під час артобстрілу, – хтозна, як складно буде добратися до лікарів.
Я міркую про призовників, про надстроковиків і про добровольців в Авдіївці. Про тих незнаних "сьогодні загинуло четверо" або "вбито лише троє, поранено – двадцятеро". Чи навіть про дивний проміжків - таке собі ""чистилище" між смертю та пораненням: "четверо травмовані" – це означає не поранені і не мертві.
Я думаю про це все. І розумію,що досі залишився пацифістом. Щось у дусі новорічного привітання від Джона Леннона: "Усі кричать невтомно…а ми кажемо : "Дайте миру шанс!". Просто в такі дні – коли дубак на вулиці і дубак у душі (у мене, коли читаю про забране життя – завжди дубак), і таке враження, ні не доведений я до інфаркту та інсульту, але таке враження, що в моїй душі вимальовується тонка червона, як людська кров, лінія. І вона світиться зсередини, немов червоне заборонене світло світлофора: йти не можна, треба стояти, бо смерті – ні, і так – життю. І світиться вона не тільки в мені: уже в багатьох, але чомусь не в усіх – принаймні, хоча так тільки здається, не всередині тих, від кого залежить рішення. А нам так би хотілось, щоб дядько встав, натиснув кнопку пульта, і все це лихе кіно про Донбас припинилося!
Ви знаєте, всі ми переживаємо це потрясіння і це виняткове спустошення, притаманне з-поміж усіх організмів лише людині. Передусім тоді, коли це стосується нас персонально. От коли вмирає близька людина, кожен криком кричить власною душею: чому так, навіщо? Не сьогодні, це так несправедливо! Я так не готовий до цього! Тільки не він/не вона! Це в наших грудях запалюється червоне світло: смерть людини здається – і так воно і є – протиприродним. Ще вчора вона дихала – і не ми вкладали це дихання в її груди, а сьогодні вже – ні, нема подиху. А тепер уявіть: кожен убитий боєць, кожен в душу поранений мирний мешканець – наш родич. І твій, і мій, і Порошенка, і Путіна. Родинна тризна, сказав би Леннон. Уявіть.
Хтось каже, що в війні винні ті, хто там, по периметру з того та іншого боку – це вони жорстокосерді не хочуть кинути власну зненависть і раз почавши, прагнуть пройти цей шлях до кінця.
Або що винні злі ельфи, які аж там, у Кремлі та Банковій – на самій вершині айсберга.
Я так не думаю. Я думаю, що взагалі винні люди.
Справа в тому, що ми, люди, радше злі за власною природою, ніж добрі. Щоб пересвідчитися в цьому, навіть не потрібне спеціальне навчання чи читання священних книг. Достатньо подивитися на власні мотиви, спостерегти за соцмережами – і собою в них.
Того доброго, що хочу, я не чиню, а чиню те, чого не хочу – зле. Це якщо перефразувати апостола Павла. Може, прокинувшись зранку у доброму гуморі, і маємо наміри добрі у душі, та… не виходить. У нас, простих смертних, не виходить. А як же з сильними світу цього? Яких хтось міг би дослухатися, у яких могло б вийти? Я є Правда, каже Ісус Христос. І все одно можновладний Пілат, здивовано здійнявши вії, запитує: а що ж є правдою? Як можна про щось домовитись під час Мінських зустрічей, а домовившись, як можна виконати те, про що домовлено? Коли,щойно зійшли з трапа літака, у скроні б’є прадавнє запитання: що ж там, у цьому питанні, є наша правда?
Правда в тому, що ми не хочемо зупинити війну. От якби кожному з нас – у нейтральній зоні, по кремлях і на лінії фронту – щодня, як фараонові втрата первістка, снилася ота червоно-кривава лінія людського життя, забирати яке ми сприяти не в праві нікому,тоді все могло б змінитися. Може, навіть за ніч. Не за десятиріччя, як пророкують розробники, експерти та учасники конфліктів.
Треба просто – на соцмережному і державному рівні – визнати, що над нами є Той, хто дає це життя й сумління: можливість почервоніти за те, що згноюємо живцем собі подібних. І тоді це сумління – спалене, приспане? – може прокинутися. І ми всі, вставши колом і в розпачі луплячи себе в груди, маємо вигукнути: Господи, що ж ми наробили на своїй землі? Що наробили ми зі своєю землею? Допоки?
"Ненавидьте зло й покохайте добро, і правосуддя поставте у брамі, може змилується Господь, Бог Саваот над решткою Йосипа", – у розпачі вигукує пророк Амос. Ми – і є той Йосип, християнська цивілізація європ, україн і росій, що, доки ближній замерзає чи спливає кров’ю у шпиталі, здивовано здіймаємо вії й питаємо: правда? Чия?