Невдовзі розпочнеться одна з найважливіших подій у видавничому та літературному світі. Зазвичай відбудуться зустрічі з авторами і круглі столи, вийдуть друком ті гучні, поважні та важливі книжки, які готувалися саме під цей ярмарок. Про все це, безперечно, ще не раз писатиметься, але вже зараз варто згадати про найцікавіше з того, і не лише.
Олесь Ульяненко. Софія. – Х.: Фоліо, 2018
Старі, як світ, сюжети у викладі цього автора – і церковною анафемою покараного, і в порнографії звинуваченого, і, нарешті, убитого "за нез'ясованих обставин" – щоразу виглядають трагічно привабливими. І все через те, що Ульяненко, немов Буковскі, пише "з життя", тобто, не вигадує, а розповідає все, як є, як було, і як буде. Хоча, на перший погляд, кримінальний світ в його текстах мало чим відрізняється від того, що ми бачимо в житті і по телевізору. Але зрозуміти його героїв та їх дії – так, щоб читач не тільки отримав задоволення від чергової "чорнухи" з "полуничкою", а перейнявся гірким пафосом автора – це було під силу тільки Ульяненку. Ось і на цей раз його роман, останній з кримінального циклу, заснований на реальних подіях, хоча, дійсність в ньому "деформована" особистими рефлексіями героя, і в цьому теж суть магії цієї прози.
Марта Гавришко. Долаючи тишу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018
Щодо героїнь цієї незвичайної книги пам'яті історія завжди була несправедлива. Розповідаючи про період героїчної боротьби за часу ОУН-УПА, конспірації ті підпілля, авторка нагадує про те, що, як правило, героями завжди виступали чоловіки: Бандера, Шухевич та інші. У той же час, жінки залишалися в тіні, хоча, відповідати за "лісових" чоловіків перед більшовицькою владою, односельцями і рідними убитих доводилося саме їм. Героїнями збірки стали лише 27 жінок, які на час запису інтерв'ю мешкали у Волинській, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях. Це регіони, де активно діяло націоналістичне підпілля та УПА, і де пам'ять про них вшановують вже кілька десятиліть. Зустрічі з жінками відбувалися в їх приватних помешканнях. "Якою є пам’ять про тих жінок, які мали досвід, відмінний від досвіду "канонізованих" Ольги Басараб, Олени Теліги і Катерини Зарицької? – запитують в збірці. – Чи відомі імена й долі зв’язкових, розвідниць, радисток, друкарок, санітарок, пропагандисток, життя яких перевернула війна, забравши їхню молодість, здоров’я або й життя? Чому в героїчній історії їм відводять другорядні ролі?"
Наталя Тисовська. Київські канікули. – К.: Нора-Друк, 2018
Пригоди, як виявилося згодом, чекають на героїню цього гостросюжетного роману, американку Дженні, буквально всюди, а щодо потрапляння в халепи, то це, за її словами, "її іманентна здатність". Тож приїхавши на стажування до Києва з далекої Міннесоти, вона стала жертвою не лише пограбування в метро (поцупили гаманець з адресою установи), але й опинитися в результаті карколомних подій у полоні. У заґратований заміський будинок доля підкинула їй також посетру-заручницю, але самої лише рішучості та мужності характеру (яких героїня, до того ж, не мала), наразі було недостатньо. Утім, спробувати ніколи не буває зайве.
"Словом, поки рудий стояв у дверях ліфта, а його приятель стеріг секретарку, я вирішила діяти, – розпочинає свій план юна американка в київському офісі. – Перезирнувшись зі своєю посестрою-заручницею, я очима вказала їй на кнопку першого поверху. Дівчина ледь помітно кивнула. І тоді я, ногою вибивши клин з-під дверей, щосили штовхнула нашого рудого вартового в бік, а дівчина вже натиснула на кнопку. Двері зімкнулися, ліфт рушив униз, ми видихнули затамоване повітря".
Улісс Мур. Двері у міжчасся. – Х.: АССА, 2018
Ця чарівна й містична книга таїть в собі щоденник Улісса Мура, написаний незрозумілою мовою – його було знайдено на старовинній віллі на узбережжі. Загадки розпочинаються вже з перших сторінок захоплюючої історії, коли родина з двома 11-річними близнюками вселяється у маєток. Тож цікаво, що мав на увазі його колишній господар, коли заповідав, щоб сім’я, яка тут мешкатиме, мала не менше двох дітей? І що ховається за дверима, які нібито ніхто не відчиняв, а також чому старий садівник сподівається, що діти ніколи не намагатимуться їх відчинити? Утім, сама таємнича садиба, здається, має свою власну думку.
"Коли хлопець уперше поглянув на віллу, вона немовби прошепотіла йому: "Тут не все таке, яким воно здається… Розкрий мій секрет, Джейсоне". І він погодився".
Паоло Россі. Їсти. Потреба, бажання, одержимість. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 2018
Буденні жарти, анекдоти та кепкування з проблеми "їжі", як вважає автор цієї книжки, дійшовши з давніх часів аж до нашого техногенного сьогодення, недаремно присутні і в розмовах, лексиконі та загалом спілкуванні. Постійне та невпинне вживання метафор, пов’язаних із їжею, приховують у собі закоренілі бажання та глибокі емоції, які ми переносимо у майбутнє. З чого складається цей епос про їжу, в яка давно вже перейшла до категорії соціальних маркерів – "їсти очима", "гризти лікті", "культурний голод"? Автор пропонує власну історію ідей, протягом якої нам розкажуть як про приємні, так і жахливі випадки в культурі цивілізацій. Від казкових людожерів і вампірів до цілком реалістичних серійних вбивць і сьогоднішньої пропаганди культу тіла – саме у такий спосіб розвивається в книзі думка про метафору "їжі" та її реалізацію в житті багатьох поколінь споживачів. Зокрема, зазираючи у майбутнє і згадуючи хвороби, якими "славилися" попередні часи – туберкульоз, сифіліс, епілепсія – а також згадуючи рак і СНІД, автор наводить приклад більш "сучасного" захворювання. "У період від кінця минулого століття і до початку третього тисячоліття, – нагадує він, – анорексія ввійшла до медичних посібників і наукових досліджень психічних розладів і для багатьох людей стала насправді серйозною проблемою". Таким чином, мультиплікаційний жарт про те, що "краще бути голодним, аби тільки модним", стає на диво актуальним.