Сьогодні святкується єврейська Ханука. Вона прикметна мільярдами свічок, радощів, ігор, смажених оладків із пончиками, світлом у душах і, зрештою, тотальним відчуттям вселенського багатовікового єднання багастраждального народу, незалежність якого неодноразово намагалися вкрасти, духовні цінності якого мільйони разів паплюжилися, а генофонд намагалися звести нанівець завойовники-сусіди.
У Хануку – канікули, дітям дарують іграшки і гроші та грають в ханукальну дзигу, на кожній з чотирьох граней якої написана перша літера з фрази "Диво велике було тут" (якщо це відбувається в Ізраїлі) або "Диво велике було там" (коли – в діаспорі).
Іноді євреї та їхня релігія, яка започаткувала можливість християнства в цій цивілізації, були "на коні". Однак за періодами містечкових близькосхідних тріумфів на євреїв завжди очікували нестерпні і жахливі випробування. Віра в Бога та в особливість місії для цієї планети дозволила єврейській цивілізації не тільки виживати у ворожому оточенні, але вряд-годи й звільнятися від окупантів — отримувати економічну, політичну та в кінцевому рахунку персональну свободу.
Історична передумова єврейських змагів за свободу, що спричинили багатовікову Хануку, така. У 198 році до Р.Х. чергові "господарі" євреїв Птолемеї були розгромлені ассірійським греками Селевкідами. Спочатку загальна ситуація відносної релігійної свободи, започаткована у 332 році до Р.Х. ще Олександром Македонським, здавалося, навіть частково покращилася. Євреї отримали письмові гарантії, що підтверджували їхнє право жити "за законами своїх батьків", а податковий тягар був дещо зменшений. Але 175 року до н.е. до влади прийшов Антіох Єпіфан, при якому еллінізація негрецького населення набула особливо жорстких форм. Тора стала заборонена, дотримання єврейських законів вважалося серйозним злочином, повсюди було встановлено боввани, Антіох дав своє ім’я Єрусалимові, Храм розграбовано, а його скарби — конфісковано. і, а сам.
У Юдеї почалося повстання під проводом Маккавеїв. У 164 році до Р. Х. армія інсургентів під проводом Єгуди Маккавея, нечисленна та погано озброєна і підготовлена, уникаючи відкритих боїв, нападаючи на окремі загони греків, отримувала одну перемогу за іншою. За три роки Маккавеї витіснили окупантів з теренів і звільнили Єрусалим. На Храмовій горі євреї знайшли олію для лампад, якої було достатньо для підтримання вогню лише упродовж одного дня. Дивним чином вогонь у золотій менорі пломенів вісім днів. Так заново було освячено Храм. Саме на згадку про цю подію в свято щовечора запалюють свічки: одну – у перший день Хануки, дві – на другий, три – на третій і так далі, до восьми, використовуючи для цього, як правило, спеціальний свічник – Ханукію.
Єврейська мудрість говорить: "Достатньо трохи світла, аби розсіяти велику темряву".
Звичайно, Священне Письмо не містить даних про таку саму богобраність українського, як єврейського, народу. І однак, якщо ми заглибимося в тисячолітню історію України-Руси, то побачимо чимало паралелей між нашими історіями. Один із таких мотивів — уперта спроба з боку сусідів поневолити, асимілювати і розчавити історично, стерти всіляке згадування про наші українські свободи та наші національні надбання. На жаль, найближчий сусіда, у даному випадку — Росія, є традиційно нашим Єгиптом, Римом і Персією в одній особі. Починаючи з указу Катерини ІІ 1775 року про знищення козацтва — школи, яка продукувала не тільки збройну боротьбу, а й уособлювала війну за культурні та духовні цінності, ця війна супроти України отримала риси достатньо послідовної. Це моє твердження можна було б розглядати як застарілий дідівський міф, однак події років 2014-2017 у Криму та на Донбасі дозволяють стверджувати, що ця війна за єдність української держави, наші ментальні цінності і пріоритети ще триває. Як вибухи та постріли терористів в сучасному Ізраїлі, так досі повторюються в ефірі сусідньої держави твердження, що України не було, нема і не може бути.
На жаль, ми не маємо на своєму чолі власних братів Маккавеїв — людей, авторитетові яких нація довірилася б у єдиному пориві, людей, не просто гідних України, а по-справжньому жертовних заради неї і її майбутнього.
Нещодавно я їхав у поїзді з Олександром, 65-річним гірником, що продовжує мешкати в Донецьку. Звичайно, ми достатньо довго і по-своєму послідовно сперечалися, хто винен у тому, що з Україною, ще вчора 50-мільйонною, сталося те, що сталося. Звичайно, ніхто не хотів поступатися до кінця власною позицією щодо теперішнього та нещодавнього минулого України. Але раптом Олександр, з відчуттям глибини міркувань й дійсною повагою, все ще дещо абстрагуючись від "Києва", сказав: "Знаєте, всі ми там розуміємо, що якби не президент Порошенко, то безлад поширився б набагато далі, ніж теперішня зона розмежування конфлікту".
Думка — несподівана з огляду на те, ким озвучена. Однак для українців, як і для євреїв в доби їхніх смут, сьогодні залишається те очікування, що зависло в повітрі. Це очікування стосується не просто миру, стану стабільності, українських, а не європейських можлиовстей для нашої молоді, гідних пенсій, зарплат і місцевих бюджетів. Питання не в гарних дорогах чи рукостисканнях на верхівц політичних айсбергів. Не в глибині, точності, філософскості думки держсекретаря США Рекса Тіллерсона: "Для України немає сенсу боротися за її тіло на Донбасі, якщо вона втрачає свою душу в корупції". І навіть не в щільності календаря "революцій гідності", який час від часу намагаюються започаткувати мітингуючі (якщо у нас демократія, мітингам бути).
Усе те, що ми переживаємо зараз – печальна паравда з історії сьогодення напередодні чергового — персонального та національного — Нового року. Відкритим залишається лише питання, яке, з білими нашими заздрощами, підіймається сьогоднішнім святом визволення. Коли ж нарешті Україна започаткує свою стовідсоткову Хануку. Не тризну по убієнних. А святковий тиждень з мільярдами свічок, радощів, ігор, смаженини, світла у душах та, зрештою, тотального відчуття вселенського багатовікового єднання нашого багатостраждального народу.