Бій і жертовність під Крутами — подія, яку, як і подібні — наприклад, Іловайськ-2014, ніколи, певно, не стерти з української пам`яті. Про її значення розкажуть ідеологи, напишуть письменники, ще раз і ще раз повідають історики. Про необхідність і суть саме такої ціни сперечатимуться. Про її пересічність навряд чи замисляться вже 31 березня 1917 року. Тому що героїка завжди переважає сіру буденність тяглості днів.
На могилах близьких і героїв ми любимо говорити патетичні слова, не вказуючи на ганжі. Натомість війна, як і мир, – достатньо буденні в практиці людства. Є закони миру, є закони війни — і ті, й ті порушуються часом зі знаковою стабільною послідовністю. Громадянські війни, або війни, в яких беруть участь ментально і громадянсько подібні групи людей — одні з найлютіших, найбеззаконніших та найкривавіших. Є описи боїв між киянами-більшовиками і киянами-небільшовиками в 1918 році: історики стверджують, що люди, часто колишні сусіди, знищували один одного з винятковою, "несумісною з бойовим завданням", "непотрібною жорстокістю". Так, наче споглядаючи їхні дії, від них чогось могли навчитися сучасники. Так, наче нащадки, натрапивши на ці записи, могли чомусь навчитися.
Насправді війна не здатна навчити нічому, крім війни. Із зерен ненависті, посіяних у закривавлену землю, також не вироста любов.
Насправді, Крути — лише остання точка перебування українських гімназистів на землі, вони, крім смерті, дещо все-таки встигли.
1-ша Українська військова школа ім. Б. Хмельницького (300 юнаків при 18 кулеметах) — було єдиними військовим з`єданням, кинутим (та й здатним) на початку січня 1918 року на захист Української Батьківщини. На той момент на українських землях — розквартировані, або як дезертири — перебували-тинялися (в надії дочекатися землі і волі, чим же все це закінчиться) сотні тисяч вояків, що в пройшли горнило Першої світової, а отже були набагато здатніші до війни, ніж практично діти зі школи ім. Хмельницького. Чи було помилкою кидати проти більшовицької орди Муравйова та Антонова-Овсієнка цих дітей — не обговорюється, тому що жодних інших варіантів захисту просто не існувало. Чи могла Крутська історія закінчитися інакше? Звичайно: якби прокинулася совість у професійних вояків, або до Крут встигли підтягнутися найменш деморалізовані більшовицькою пропагандою інші українські частини. Цього не сталося. Подвиг Історія повністю залишила за тими, над ким плачемо сьогодні — за героями Крут.
8 січня військова школа прибула під Бахмач. 11 січня більшовики витиснули її з Мени, Мокошино та Бондарівки, але станцією Доч оволоділи після "запеклих" боїв з курсантами внаслідок кількаденного бою. 23 січня 1-ша військова школа ім. Богдана Хмельницького, морально і фізично втомлена, самочинно повернулася до Києва відпочити. Микола Шинкар переконав їх повернутися на позиції під Бахмач, що вважалися спокійною частиною фронту. Дорогою від Шинкаря українські юнкери зустріли курсантів студентського куреня ім. Січових Стрільців: о 4-й годині ранку 29 січня ешелон з 600 українськими юнаками з 16 кулеметами вирушив під Крути.
Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня в складі вже наявного там загону почала копати окопи й споруджувати земляні укріплення. Аверкій Гончаренко, командир 1-ї військової, мав у своєму розпорядженні близько чотирьох сотень бійців, переважно юнкерів та студентів. Бійці сотні Студентського куреня були поділені на чотири чоти (взводи) по 28 – 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.
Наступного ранку 30 січня, близько 9 години, розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крут. З тилу їх підтримували ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків.
Бій тривав до сьомої вечора, до темряви, 10 годин. Командир студентської сотні сотник Омельченко постійно залишався при сотні, поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету; помер дорогою до Києва.
Українці відбили кілька атак. На допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов радянський бронепоїзд, що розпочав обстріл оборонців із тилу.
Праворуч бійців юнкерської школи у полі зайняли позицію приблизно 80 добровольців Вільних козаків із сусідніх сіл, які цілий день відбивали наступ більшовиків.
Близько 19-ї, коли стемніло, бій почав стихати. В цей час українське командування отримало телеграму з Ніжина. Розташований там курінь ім. Тараса Шевченка, заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало ударом в запілля, тому сотник Гончаренко наказав поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва. Першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2-а, 3-тя і 4-а сотні юнкерів, а 1-а сотня прикривала відхід вогнем.
Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Біля станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про збройне повстання на заводі "Арсенал", Петлюра залишив позиції в Крутах і вирушив на Київ, оскільки, на його думку, саме там була найбільша небезпека.
Близько 17-ї години зібралися всі українські підрозділи, і з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи в сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з боку радянських військ (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених. Над 27-ми студентами спочатку знущалися, а потім розстріляли. Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати "Ще не вмерла Україна", решта підтримали спів. Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих. 80 Вільних козаків мирно і тихо повернулися у власні села: очікувати на подальшу рулетку власної долі.
Отака вона, історія Крут: лаконічна і проста, трагічна і героїчна водночас.