/ Фото: Pixabay
Справді, у цих книжках багато чого, нарешті, з’ясовується, розставляється по своїх місцях, змінює звичний вектор думання і ракурс погляду. Після цього вже не вагаєшся – "сучасне" чи "українське", бо деякі моменти історії прояснюються настільки, що людей, які в ній замішані, тепер видно майже наскрізь. Вибору просто немає – все вже, виявляється, існувало в єдино можливих категоріях істини задовго до нас.
Лицар. Дама. Авангард. Розмова Валентини Клименко з Жаном-Клодом Маркаде. – К.: Родовід, 2019
У випадку з героями цієї історії обоє вони справді не мали вибору ані до, ані після зустрічі. Вона – емігрантка з Одеси, яка після більшовицького заколоту 1917 року емігрувала до Франції. Він – юний гасконець, якого вигнали зі школи, і який закохався у жінку, старшу за нього на 27 років. Згодом обоє стали для підрадянського мистецтвознавства своєрідним символом українства. Він – видатний дослідник авангарду та творчості Казимира Малевича, і зокрема українського періоду його творчості, який вплинув на світогляд художника. Вона – авторка першої на Заході монографії "Мистецтво України". Тож ця збірка – розмова київської журналістки з французьким метром у його будинку в Гасконі – не лише про кохання і родинне життя Валентини Васютинської і Жана-Клода Маркаде, але й про складний шлях подолання перешкод, які траплялися на шляху дослідження українського авангарду, вшанованого у Франції і забороненого в Радянському Союзі. Утім, все повертається до своїх джерел – і природа самого мистецького руху, і знакові імена на зразок Казимира Малевича, Василя Єрмілова чи Зинаїди Серебрякової, які донедавна вважалися представниками виключно "російської" культури. "Цей процес схожий на біологічний, – свідчить один з героїв збірки, – коли виникають зміни стану – від статичного до динамічного. Він тривали, але на прикладі літератури і мистецтва видно, що так було завжди: коли література дійшла вже до певної кульмінації, воли вона вже статична. Треба міняти цю статику, динамізувати її і з’являється авангард".
Нина Воронель. Секрет Сабины Шпильрайн. – Х.: Фолио, 2019
Це новий роман відомої авторки, на чиєму рахунку майже два десятка опублікованих книжок. Цього разу вона продовжує знайомити читачів з яскравими особистостями минулого. Її документальний роман присвячений Сабіні Шпільрайн – жінці з дивовижною і трагічною долею. У 19 років вона стала пацієнткою Юнга, потім його асистенткою, коханкою і однією з перших жінок-психоаналітиків. Дивний "трикутник" об'єднав Сабіну з Юнгом і Фрейдом. Історія відсунула її в тінь, зробила її праці лише ілюстрацією їх досліджень. Ростовчанка і загинула в Ростові: в 1942 році разом з іншими євреями була розстріляна нацистами в Зміївській балці. Її історія сповнена загадок, тож авторка роману, реконструюючи події її життя, дбайливо відтворює, почасти домислюючи, її сумне існування і трагічну смерть.
Славенка Дракуліч. Як ми пережили комунізм і навіть сміялися. – К.: Yakaboo Publishing, 2019
Для західних аудиторій Славенка Дракуліч, хорватська письменниця і журналістка, стала голосом країн з-поза Берлінського муру ще до його падіння 1989 року. Її есеї були не тільки затребуваною оповіддю про життя в соціалістичному таборі: Славенка Дракуліч також однією з перших почала пояснювати, як жили у соцтаборі жінки. Уже класична книжка Дракуліч "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" відкрила Заходу цей жіночий світ — приватний, професійний, активістський. Він, утім, майже так само невідомий і нам, адже для тодішніх мешканців Радянського Союзу відвідини закордону, навіть "братніх" соціалістичних країн, були рідкісною нагодою і віхою в житті, а покоління, для яких подорожі не є чимось надзвичайним, побачили вже зовсім іншу Східну Європу. Дещо в цих есеях видається спогадами про минулу епоху, проте дещо зрезонує з досвідом навіть тих, хто народився вже після написання книжки.
Міленко Єргович. Жертвам сниться велика воєнна перемога. – К.: Комора, 2019
До книги "Жертвам сниться велика воєнна перемога" увійшли написані впродовж 1993—1995 років есе, нариси та воєнні замальовки про війну у Боснії і Герцеговині або про події, які безпосередньо чи опосередковано стосувались цієї війни. Змальовані автором картини, на перший погляд, видаються ірреальними, страхітливими, болючими, демонструючи усе, як є, без прикрас чи виправдань. Проте книга водночас сповнена надією. Надією на те, що рано чи пізно війна закінчиться, вигнанці повернуться додому, а жертви зможуть віднайти спокій.
Олег Панфилов. Антироссийские истории. – Х.: Фолио, 2019
Вигадувати власну, особисту історію в Росії почали ще за російської монархічної династії Романових, які засновували цензурні комітети і забороняли імпортувати книги іноземних істориків про Росію, в яких була викладена правда. Російська цензура нещадно вирізала не тільки пропозиції і абзаци, але й цілі розділи, часом забороняючи книги повністю. Після перемоги більшовиків в 1917 році історична цензура стала основною для формування нової ідеології, а після зачистки "шкідливих" книжок і журналів, після репресій і депортацій вчених населення радянської імперії знало тільки про ту історію, яку дозволяли викладати в школах і університетах. У цій книжці автор на численних прикладах показує, як прокремлівські історики за допомогою вигаданої "давнини" досі переконують власне населення і світову громадськість в величності "національної держави".