У неділю в Україні тривало свято. Не для всіх, лише переважно для сільських мешканців. Відбувалися перші вибори у 40 об’єднаних територіальних громадах, на яких обиралося 4 міських, 14 селищних, 22 сільських лідера.
Об’єднана територіальна громада — переформатування українського села на новий кшталт, яке передбачає краще управління і найкращу долю українських селян. Так це чи ні, і коли результати виборів мікропарламентів та мікромерів ОТГ дадуть реальні, дієві або взагалі відчутні для громадського життя результати — справа завтрашнього дня. Справою вчорашнього було провести ці вибори. Уже станом на понеділок ці вибори встигли назвати "найбруднішими в історії". Однак це не дивно: практично на кожних з виборів, від президента до голови сільського округу (практично, закутка з кількох вулиць, коли перемогу визначає явка кількох десятків виборців на дільницю) думка про "найбруднішність САМЕ ЦИХ виборів" – як заставка на комп`ютері. Ми до неї так звикли, що наразі вона навіть не потребує коментарю.
Звичайно, з іншого боку, ті політсили, які підтримали своїх кандидатів на недільних виборах, переслідували власні цілі. І хоча зсередини дільниці й з огляду на управлінські одиниці (особливо кандидатський політстаж багатьох народних обранців), які обиралися, недільні вибори здавалися дещо ляльковими, не можна сказати, що їхній хід та результати можна визнати як безпосередню репетицію майбутніх парламентських чи президентських перегонів. Хоча і це — також. Адже про те, що ці вибори, принаймні на сьогодні, реально більш важливі для влади, аніж властиво для громади, свідчить, приміром, висування аж заступника голови держобладміністрації на посаду "лише мера" ОТГ села.
Мені здається, народ, на відміну від політиків, сприймав їх напівсерйозно. Традиційний скепсис щодо довіри політикам на дільницях, де явка склала менше 29%, урівноважувався традиційним завзяттям, схожим більше не на агітацію, а на адмінресурс, там, де явка виборця була за 60%. Мене особисто цікавило одне, доволі примітивне, однак безпосередньо пов’язане з інститутом демократії запитання: якщо існує інститут "спостерігача на виборах" (я потрапляв саме в цю категорію), то, власне, від кого і від чого цей спостерігач має захищати вибір просто селянина, який добирається до цього власного вибору цього разу часом за "надцять" кілометрів (громади все ж таки об`єднані, тобто відстані між виборцем та дільницею реально стали більшими).
Як і більшість питань, які не можливо з’ясувати, відповідь дорівнюватиме вислову "від самого себе". Однак аби зрозуміти, що це означає, варто все-таки почергувати з майже добу на сільських українських виборах.
В усіх країнах, про які ми міркуємо, округ — це якась за визначенням велика одиниця, наприклад "Забайкальський військовий округ" – щось більше за пиріжок на мапі. Відтепер в українському виборчому словничку "округ" – це менше ніж виборча дільниця, якихось декілька вулиць, де проживає з пару сотень потенційних виборців, з-поміж ясного недільного виборчого дня, якого хто на городі, хто в церкві, а хто й просто засмагає на власному даху з пляшечкою або без, до дільниці навряд чи добереться хоча б половина. Якщо обирається, приміром, 26 депутатів майбутнього селищного парламенту такої-то селищної громади з "мером на чолі", то з них траплятимуться часом феноменальні "перемоги". В одному з "округів" три кандидати на моїх очах набрали відповідно 38, 37 і 31 голос. Переможець сяяв на стільці більш ніж олігарх по телеканалу. Чотири-п’ять десятків голосів — схоже, було нормою для більшості переможців цих кандидатських забігів. Щоб стати мером на чолі цих двадцяти шести обраних спартанців (більшість із них серйозно навіть не сподівалася на подібну роль сільського лорда), достатньо було перейти рубіж у 1000 голосів — завдання, безумовно, на порядок складніше. Тим більше, що як правило за "булаву" боролися двійко з часом двох десятків кандидатів, безпосередні виборці кожного з яких мешкають зазвичай на діаметрально протилежних полюсах ОТГ.
В окремих місцях України ще до волевиявлення відсотків так на 80% можна було точно сказати, хто отримає булаву голови ОТГ, однак в разі ігрових ставок, мільйони мешканців просто розорилися, намагаючись вгадати депутатських корпус. На виході з цих виборів це означає одне: за такого "розкладу" новообрані голови матимуть більш ніж достатньо важелів, аби підім’яти пі д себе будь-який сільський парламент (навіть попри маркування сил, що висовували кандидатів по округах).
Коли меншість трансформується у більшість, а більше зливається з потребами й інтересами цієї меншості (хай навіть ця гармонія й уявна), – це і є вибори 29 квітня 2018 року.
Але, нагадаю, мене все-таки цікавило: від кого і що захищає спостерігач. Мокра печатка, відсутність агітації очільниками ДВК і копія протоколу результатів після завершення підрахунку голосів — це зрозуміло. Але від кого ми все-таки захищаємо наші вибори, самий їх хід?
Дуже корисна процедура — поїздка на голосування на дому. Навіть якщо проголосувати мають усього 22 виборці, така одіссея зазвичай набагато більше розповідає про вибори, ніж стеження за кабінками і вкиданням бюлетеня в скриньку на дільниці. Тому що у 30% випадків ви почуєте від бабусь і дідусів безпосереднє прохання проголосувати за них, у 70% – порадити, за кого проголосувати, в 15% ви зіштовхнетеся з тим, що виборець на дому "технічно" не здатен самотужки, а отже без порушення закону, проголосувати — особливо, коли старенький сам удома. У ході поїздки ви дивуватиметеся "маршруту скриньки": хоча в окрузі кілька сотень виборців, більшість із яких мешкають на одній і тій самій вулиці, часом доводиться долати два десятки кілометрів, аби знайти 95--річного виборця, що мешкає на вулиці "Дачна" (хата нашого виборця — остання на вулиці з заманливою назвою, сама ж "вулиця" — насправді зарослі степу й чагарнику десь далеко за вказівниками від населених пунктів). Розуміючи нелогічність і непродуманість маршрутних аркушів (їх у "скриньки на дому" насправді не існує – "законом не передбачено", зате пальне — за наші гроші), ти дивуєшся захвату, з яким зустрічає там тебе і "скриньку" 95-річний виборець — такі люди, на відміну від десятків тисяч тих, хто "послали і владу, і громаду", не довіряючи ні політикам, ні схоже самим собі, чекали на 29 квітня, майже не відоме країні, як на чудо.
Коли автівка зі скринькою з утомленою та вже змиленою виїзною комісією зупиняється, аби дізнатися, де тепер знаходиться та чи інша вулиця (вулиці ж декомунізовано і переназвано), часом її оточують цілі родини. І деякі газдині, спішно витираючи руки їх од рибної луски об хвартух, тягнуться ними до комісій: вони наївно гадають, що це їздять степами у пошуках їхніх голосів і впадають у майже відчай, розуміючи, що їхніх прізвищ немає в списках, бо фізично неспроможні дістатися самотужки. Людям здається логічним, що тепер, коли відстані до дільниць від сотень метрів часом зросли до майже десятка кілометрів, то виборча автівка — за ними.
Назагал порушень я майже не виявив. Хоча одного разу мені і здалося дещо дивним, коли бабусенька з руками, що вже трусяться, прохопилася, що їй "уже дзвонили, що машина в дорозі" (хто, сусіди, відвідувачі пивниці?), а потім, підсліпувата, почала вимагати одразу вказати на конкретне прізвище (зазвичай люди перечитували "рушника" з надцять прізвищ на голову, почухуючи ріпу від неясності власного вибору). Агітував, підкуплював до виборів хтось когось — не в цьому навіть суть. Якесь таке ментальне правило на всіх перегонах, де я позаду намагався впіймати та наздогнати "автівку зі скринькою голосування на дому" – ті, хто в ній, і хто звичайно не планує жодних порушень, чомусь дуже незатишно і навіть негарно навіть почуваються, коли хтось стовбичить поруч і навіть люблячим оком спостерігає.
З цього висновок у мене один: будуть вибори, байдуже які, панове, дрібні чи значні, обов’язково записуйтеся в спостерігачі, шукайте транспорт, рушайте за скринькою, стовбичте і люблячим оком спостерігайте. І ми, і вони, і суспільство — особливо бабусі, які часом приймуть вас за "отого кандидата, який у списку" – отримають масу задоволення.