/ Фото: Pixabay
1993 року моя дружина отримала за курсову на факультеті журналістики 4 із 5 балів тільки за те, що написала, що "об`єктивність у журналістиці – деякий недосяжний ідеал". Станом на кінець 1980-х-початок 90-х подібне мислення щодо журналістики розглядалося як очевидна єресь. Вважалося, що журналістська необ`єктивність – радше виняток із правил, ніж навпаки. Журналісти, приблизно до початку 2000-х, вважалися хоч і не ангелами правди, але близько до цього, – це були єдині правдомовні люди, що по праву володіли монополією на саму правду.
І це було схоже на правду: 30 років тому, коли проводилися опитування, кому ти більше довіряєш – урядові, начальству, власній другій половині чи журналістові, останній був поза конкуренцією. Це не означає, що журналісти, які почали працювати в 2000-му чи нинішні, гірші чи менш правдомовні за своїх пострадянських та радянських попередників. Просто, по-перше, в авторитарній державі, існувало таке поняття як "недоступність фактів". Події, до висвітлення яких репортери не допускалися (бунти в тюрмах, залізничні катастрофи, вибухи на хімічних та ядерних об`єктах), навіть не за "замовчуванням", а цілком фактично і практично вважалися "неіснуючими" для всіх, навіть для більшості партлідерів. Отож, не провина журналістів, що вони про ці правдиві факти не писали (або не проводили журналістських досліджень). По-друге, ролю "темника" – регулятора того, про що треба писати, а про що ні, виконували не органи спецслужб чужої країни, олігархи, власники медіа, рекламні менеджери і ще цілий сонм малих і великих феодалів від бізнесу, як у 2000-ні, а лише один суб`єкт – компартія. Звичайно, хтось із майстрів пера підозрював, що її око – невсипуще, але більшість акул пера внаслідку надзвичайної якісної дії цього невсипущого ока, в гонитві за тою-таки об`єктивністю та вчасністю подачі фактів могли не підозрювати про це: деякі до гробової кришки, інші – до першого-ліпшого лобового зіткнення з системою. Якось мені розповідали історію, як у 1970-ті на одному з українських обласних телебачень дали сюжет про роботу невеличкого підприємства, що випускало запчастини до телевізорів: автор сюжету був негайно викликаний до КДБ, – інкримінувалося не багато і не мало, а відеорозсекречення таємного заводу, що під прикриттям "теледеталей", активно працював на оборонку. Передбачалося: працівники ЦРУ, відстежуючи телеефір обласного телебачення, дізнавалися б в таких спосіб про достеменне розташування об`єкту, на який аґенти капіталізму полювали уже десятиріччями.
І нарешті третє: журналістів постсовка все ще готували в університетах саме як "інженерів людських душ". Це означало, що в чомусь подальша їхня репортерська доля мала нагадувати діяльність політруків чи нинішніх капеланів: медійник мав не просто зібрати інформацію, але поводитися з людьми, особливо постраждалими від чогось, мало не як мати Тереза, до того ж скеровуючи занепалу людську душу в потрібний бік світлого комунізму. Саме так: раніше при прийомі на факультет журналістики звертали увагу на "моральні якості" та характер абітурієнта. Так, самозакоханий нарцис ще міг потрапити в медіа, приміром, на телебачення в якості диктора (причому, він мав старанно "працювати" над ґанджем власного нарцисизму), а от яскраво виражений мізантроп – навряд чи (хіба що з подачі родича-партсекретаря).
Журналістика, яка прийшла на зміну пострадянській, вимагала передовсім граничної точності та наполегливості в роботі з правдивістю інформації. Численні курси, скажімо АЙРЕКС-промедіа, перенавчали українських журналістів: "інженери" мали позбутися своїх ідеолоґічних рис, навчившись завжди послуговуватися одним простим правилом: пишу, те що бачу. Тобто нічого зайвого, жодної модальності – лише інформація в чистому вигляді. Унаслідку чого Україна завдяки кільком своїм бурхливим випробуванням, УБК, потім Помаранчева, далі – Революція Гідності, за останні 19 років отримала стійкий та надійний рейтинґ держави з надзвичайно високо розвиненою свободою слова. Досі така згідно з індексом свободи слова: принаймні, в порівнянні з будь-якою іншою пострадянською державою на схід та північний схід від наших кордонів.
Однак 2004 відбулося дещо, завдяки чому журналістика поступово почала втрачати свій вплив. З`явилися світові інтернет-мережі: спочатку "Фейсбук", а потім інші. Як сказав 11 квітня 2019 року на конференції "Новий журналіст" її орґанізатор Руслан Кухарчук, відтоді "Інтернет позбавив журналіста масового доступу до аудиторії. І журналісти та медіавидання втратили монополію на оприлюднення інформації, якою доти в усьому світі володіли лише вони, і ніхто більше". Настала нова медіаера: коли журналістське повідомлення може розмістити онлайн будь-хто, і для цього не потрібно ані спеціальної освіти, ані фахових навичок, ані професійного хисту, ані знань щодо кодексу журналістської етики – достатньо мати доступ до інтернету та вміння набрати на клавіатурі (або промовити голосом у ю-туб) кілька абзаців. "Станом на початок 2019 року традиційна журналістика померла!" – доводиться вислуховувати і таке резюме зі світової павутини.
З цим можуть не погодитися журналісти-професіонали. Хоча б тому, що попри можливість правди, оприлюдненої в мережі, та інтернет-повідомлень як джерела для журналістських тем, така самопальна "народно-нетна" журналістика навряд здатна відповідати на повсякчасну правдивість та несуб`єктивність власних постів, вона – позажанрова, некваліфікована як профі-журналістська, до того ж – неосудна. Інтернет-журналістика як ноу-гау вочевидь здатна повноцінно обслуговувати хіба що чітко окреслені природні потреби учасників таких віртуальних інтернет-клубів (інтернет-кланів) як "інтернет-спільнота". Отже навіть мережева об`єктивність певною мірою залежатиме від того, за якою ознакою люди гуртуються у ці спільноти павутини. Певною мірою, така журналістика від простих громадян, а не навчених журналістів, нагадує щось на кшталт морально узаконеного в суспільстві поголосу (пліткарства). Якщо хтось пригадує, "стара добра кухонна плітка", передавана телефонно та у вигляді паперових листів, в 1990-ті виявлялася надзвичайно потужною зброєю, приміром, на виборчих перегонах. На мою думку, саме через запускання певного поголосу про "страшного кандидата Х.", 1994 року до другого туру президентських перегонів не потрапив В`ячеслав Чорновіл, а 1999 у фіналі програв Петро Симоненко. Яка квота мережевої або плебс-журналістики в українських президентських перегонах-2019, визначатимуть науковці, але, підозрюю: вперше в історії в Україні інтернет "побив" у цьому відношенні телебачення.
Сьогодні, на 17-ті роковини Всесвітнього дня свободи преси, тяжко сказати, яка з них краща (чи за ким майбутнє): звичайна журналістика, де працюють академічно навчені професіонали, чи мережева, де навички вживати слова набуваються в процесі інтернет-спілкування. Друга виконує ролю об`єктивної, якщо перша з якоїсь причини мовчить, замовчує чи "тягне" з оприлюднення правдивих фактів. Але перша, профі-журналістика, яка, властиво, і виборює завше ідеали свободи слова (на кожному місці, де виникає подібна проблема) на леґальному, а не напівпідпільному рівні, може навчити пости плебс-журналістики ознак відповідальності за правду, може "відучувати" її від ефекту поголосу чи наклепу, ефекту пліткарства, властивих будь-якій системі, де приватна відповідальність зведена до мінімума, а роль людського "я" максимилізована.
Моя дружина мала б сьогодні отримати найвищий бал. Тому що повної об`єктивності, як і об`єктивності журналіста в світі-2019, на відміну від світу-1993, уже не існує навіть гіпотетично. Це пов`язане навіть не з компанією (темою тощо), на яку працює журналіст. У постмодерному світі правда стала брехнею, а брехня – частиною правди. Крім того, гібридні війни відкрили іншу можливість: змінювати сутність об`єктивної інформації, трансформуючи її в суб`єтивну завдяки ефекту фокусування. Це коли "об`єктивно" висвітлюючи фрагментально збільшену частину картини (події, факту), можна змусити засумніватися в її цілісності та... об`єктивності. Або навпаки, коли ніби з віддалення спостерігаючи в повідомленні за лісом у цілому, окремих фактів існування там дерев уже не видно. Оскільки зараз, схоже, на один із перших планів у діяльності репортера виходить психологія, певною мірою, можливо знову настав час модальності. Журналіст як борець за все ту ж свободу слова має бути психологом, інакше він та його аудиторія можуть бути обмануті, а отже – цілком суб`єктивним чином позбавлені правди. Аби щось повідомити в соцмережі, нікого не поранивши своєю "суб`єктивністю", йому, як мінімум, потрібне знання аудиторії. А аби "не проколотися" в прямому ефірі – щонайменше уявлення про психологічний портрет джерела, що надало тобі інформацію. Скажіть, хто мріяв про подібну складність цієї простої репортерської професії 1985-1991, коли ми отримали свої перші уявлення про свободу слова?