...Я їхав у пазику разом з другом
З Черкас до Кременчугу...
1990-ті, з пісні гурту ВВ "Боги"
Осінь своєю таємничістю і неясністю відчуттів (чи то все прокидається, чи, навпаки, засинає?) чимось схожа на весну. Особливо містичні відчуття, коли їдеш рано-вранці на маршрутці. Дорогою на Кременчук я хотів було помінятися місцем з довготелесим худорлявим і злегка сивочолим чолов`ягою. "Та я сам не проти був би помінятися місцем на вашому місці", – кинув він мені невідомо чи в жарт, чи всерйоз, і розповів про проблеми з ногою, яку треба витягнути в "мерседесі" туди, поглибше в прохід, та з травмованим хребтом.
Як це дуже нечасто буває з пасажирами вранці, коли більшість воліють докуняти, нас раптом "прорвало" на розмову про найголовніше: батьківщину. Дуже швидко виявилося, що пращури сусіди вродилися аж на Тихому Доні (саме в тих місцях, які й описував Шолохов), а діди застали революцію і громадянську війну "в усій красі" (яка нагадує нинішні митарства на межі кордонів). "Усі вони були гарними хлопцями, але дід з Компаніївки наполягав, що найгіршим і найменш контрольованим, коли зупинявся в нього, був Махно — вбивав абсолютно безпричинно", – поділився одкровеннями аналогічної доби Сашко (якому я подумки вже домалював вуса Грицька Мєлєхова з "Тихого Дону"). Розмова швидко перекинулася на насущне: як, мовляв, і чому, втім, ми до "всього цього" докотилися; на помилки влади, фатум долі, всесвітню змову проти та на наше звичайне українське бажання залишитися скраю від політики і політиків, аби нас залишили в спокої й однак законодавство та справедливість процвітали б.
Достатньо швидко (власне, з цього і почалсоя знайомство) мій попутник зізнався: в "бурхливі" 90-ті йому пропонували стати козачим отаманом (аби заробляти гроші на родину і допомагати відмивати чужі гроші). Та позаяк і часи були надто непевні, і Сашко мав трохи гідності, він відмовився.
Резюме зустрічі виявилося перед самим його виходом у Павлиші, причому результат нашого народного "політикування" виглядав неначе якийсь парадокс.
Виявилося, що нас, мешканців центральної України "взагалі ніхто не любить". Кримчаки, приміром (причому ще задовго до анексії), вважають нас "бандерами" і ніким іншим (і Сашко розповів історію з власного життя на цей випадок: з перекиданням келиха, ледь не розмахуванням ножем перед очима). Друге лихо було ще більше. Західноукраїнці (яких ми подумки, звичайно, називали "западенцями"), якось, оглядаючи номери Сашкової автівки, номери Кіровоградщини, "навпаки, мають нас винятково за москалів". Ледь не миттєво виплакавши всі сльози (унікальність менталітету центроукраїнства), ми розсталися майже як брати.
У повітрі, однак, лишилася висіти купа здійнятих за неповні 40 хвилин вкрай важливих державотворчих дебатів, до яких решта пасажирів, вдаючи, що їм байдуже, намагалися не дослухатися (вони тут, у центрі України, усе ще генетично пам`ятають 1930-ті, дзвінки у двері таке інше).
Одне з найголовніших і найнепідйомніших із усіх тих питань – чому ми, так звані прості українці, ніяк не можемо висунути політичних лідерів з власного середовища, завше покладаючись або на добре нами знаних (і матово критикованих) у Раді або навіть на "найнятих козачків".
У цьому сенсі прикметна інша вже історія. Якось, напередодні парламентських виборів син мого знайомого і навіть доброго друга розповідав, що хоче покласти життя за Україну, повністю присвятивши все його покращенню і розбудові нашої держави.
Він хотів змінити все: несправедливі суди замінити справедливими суддями, поліцію змусити повірити в те, що вона є слугою, а не сторожем власного народу; змусити фабрики працювати, а їхніх власників – платити справедливі і нетіньові податки. Дати в Україні освіту — гідну, дешеву і професійну. Подбати про те, щоб у нас забули вираз "проблеми зі здоровлям". Навчити людей бути справжніми патріотами, а чужинців — зважати і поважати українців, якого б кольору не були в нас, українців, очі і якими б мовами ми не розмовляли. Попри очевидні юначий пафос та підлітковий максималізм, промова юнака не виглядала як утопічні мрії: він мав освіту, природні таланти та Божі дари, і всі вони заразом достатньо переконливо свідчили, що все вище перераховане — реальне. Перше, що чоловік збирався зробити: продертися до парламенту, взявши участь у чесних і справедливих виборах. "А потім мені платитимуть за голосування за певні законопроекти — і таким чином у мене з`явиться реальна можливість втілення всіх цих мрій у життя. Це — не корупція, просто по-іншому у нас ніщо не спрацює".
План, погодьтеся, феноменальний. Якщо вірити юнакові, то схоже, що хтось уже взявся за реалізацію його ідеї в життя. Залишилося лише дочекатися: коли ж плеяда молодих і сильних політиків нарешті накопичить достатній капітал, аби втілити українську мрію в життя. А тим часом мій попутник Сашко, козак за духом, народженням, походженням та місцем проживання, шкандибає в ранкову млу від мене. Швидше за все, навіки: бо де ще я його побачу, не обмінявшись адресами? Однак доки він там в імлі іде, в моїй голові відлунює одна з останніх його рятівних думок, висловлена з батьківською утіхою і вголос: "Слава Богу, моя дружина і діти — вже давно у Польщі". Ось це "Слава Богу!" – головне в історії. Тому що — Польща це буде чи Естонія (це вже з планів двох молодих кулінарів, що їхали в іншій маршрутці) — байдуже. Головне, всі ми не проти врятувати і навіть здійняти на ноги нашу Матінку Вкраїну. Залишилося лише міцніше затягнути паски напередодні чергових подорожчань та свічок у куточку телеекрану, правильно розставити пріоритети, гарно сплануватися, і з`ясувати коли.