Істерія з перейменуванням назв населених пунктів в Україні вщухла. Принаймні, в медіа. Її пік дивним чином припав на серію травневих свят. Так що складалося навіть враження ідеолоґічного підходу до такого насущного, але аж ніяк не першочергового питання.
Що воно — насущне, це факт. Однак у питанні переназв є два чинники, які явно суперечать один одному. І у випадку дійсного настання перейменування міст та вулиць, нам доведеться рахуватися з обома.
По-перше, позбавлятися ідеолоґічного забарвлення доби тоталітаризму — добре. Тому що негоже вклонятися ідолам, як богам, і плекати ілюзії минулого — жити потрібно для майбутнього. І тому ідея перейменування — гарна. По-друге, сам факт процедури перейменування в момент колосальної ментальної напруги та розбрату в державі — небезпечний трюк, який може і, безумовно, підсилить ідеї сепаратизму. І тому, а ще, бо переназвання — то насправді, скільки б не втішали себе безплатністю надто емоційні суперпатріоти, достатньо дороге задоволення, ідея переназивати совкове — погана.
Насправді у факті перейменування не тільки немає нічого страшного, але воно завжди в історії цивілізації ставало логічним вислідом надто великого поклоніння окремим персоналіям. Так було від єгипетських пірамід і до 1991 року – пам'ятники, яких наставили забагато, бо цього прагли попередні політики, завжди падають, міста – переназиваються. Приклад – Рим з його поклонінням імператорам. На сьогодні збереглися лише куці рештки усіх цих античних бовванів. Навіть якщо зробити похибку на нашестя тих, кого ми називаємо варварами в історії, усе одно факт показовий: пам'ятникоманія існує доти, доки жива політеліта, що їх ставить. Найкраще дійшов до нас культ Олександра Великого Македонського: та все ж-таки на сьогодні у світі залишилося всього 70 Олександрій, тоді як у добу Олександра існували десятки тисяч топонімів його імені.
Отож, якщо суспільство відкидає екс-лідера, перейменування стає можливим. Причому, не завжди це вислід спроби нав'язати нову ідеолоґію, іноді – це просто національна чи навіть інтернаціональна за духом захисна реакція новочасся.
Але все одно перейменуванньоманія в Україні більше нагадує не так спробу спроектувати за рахунок нових топонімів принципово інакше майбутнє, як елементарну помсту. На жаль, за всіх патріотичних почуттів, у нас, в тому числі й ленінопад 2014-2015, відбувається все як нашестя германців на Рим, а не як конструювання ідей. Крім того, в історії все потрібно робити вчасно. І такий час у пострадянських країнах був: це 1990 роки.
Тоді я мешкав у Литві, історія з перейменуванням радянських назв відбувалася на моїх очах. Обійшлося не без ображених ветеранів війни, однак в цілому ніякого аж такого ажіотажу й загрози сепаратизму в Прибалтиці не відбулося. Більшість розуміла, що прибрати старих бовванів потрібно не так із питань помсти, як заради майбутнього. Були повернені довоєнні історичні назви, і всі, за винятком сусідніх Білорусі та Росії, забули, що історія зі знесенням радянської символіки взагалі мала місце. На мій погляд, 1990-ті – ідеальний момент для відповідних вправ і в Україні: потрібно було провести вседержавні та місцеві плебісцити чи вирішити питання з радянськими назвами зверху — і зараз би ми не мали проблем ні на Сході, ні навіть на Заході.
Сьогодні, коли журналіст на камеру проводить опитування в Червонограді Львівської області, то навіть там ідея повернення історичної назви Кристинопіль не викликає особливого захоплення. Тому що прагматичні, хоч і національно свідомі, галичани, розуміють, що за цим стоїть: у і так не зажиточну епоху викинути мільйони державних коштів на виготовлення документації – фантастична розкіш. Це тільки на рівні ідеї здається, що переназва нічого не коштує. Одна знайома з Фейсбук так і сказала: це коштує всього 85 копійок. Я думаю, що це коштує набагато більше. Не кажучи про черги в паспортних столах. Про вуличні таблички та стели на в'їзді до міст.
Насправді не ясно, навіщо іще викидати зайві кошти податкоплатників на вітер, коли ми достойно не розселили біженців, не забезпечили надійної обороноздатності, не усунули конфлікту на Донбасі. Якщо взятися за творення цієї нової міфології в табличках та стелах, то у нас виникнуть не тільки внутрішні проблеми, на нас очікують проблеми міжнародного характеру.
Кілька років тому один мій імпортний знайомий подарував мені британський щоденник з мапою світу. Знаєте, як у щоденнику, випущеному у 2010 році, називається Донецьк? Правильно, Юзівка. Чому? Бо існує історична інерція. На непосвяченому, так би мовити, рівні пересічних мешканців західної цивілізації властиво вважати, що як тільки СРСР розпався, як наступного дня там помер останній живий комуніст. А раз до 1917 року місто Донецьк називалося Юзівкою, то воно теоретично може називатися Юзівкою і 2010-го. Навіть не теоретично, а практично. Картографія — взагалі дорога штучка. І тотальне перейменування влетить у таку копієчку, що не позаздриш: доведеться виготовити мільйони мап – від військових до звичайних шляховиків, і громадянам доведеться викинути мільярди гривень, щоб їх придбати.
Можна мапи не купувати. Можна просто запам'ятати нові топоніми. Але як бути, коли і сам конкурс на назви – обмежений у креативі. Всі чули, що є гарна ідея назвати Дніпропетровськ понятійно: Дніпропетровськом, але уже на честь Святого Петра. З Кіровоградом ще важче: скільки не пропонуй назвати його Кіровоградом на честь персидського Кіра, ніхто не погодиться.
Якось, на зорі незалежності, ми були погодилися: те, що залишилося від нехай і радянських, та все таки пращурів – нехай буде. Ми не руйнуватимемо нічого. Нехай, коли наші діди працювали на той СРСР дурно, хоч ми заробимо на пострадянському туризмі. Ми розуміли, скільки горя і зла принесла та доба (100 мільйонів осіб забрали в минулому сторіччі правління комуністичних режимів). Але ми вирішили пробачити. А зараз беремо свої слова назад. І замість того, щоб організувати вервиці туристичних автобусів у Котовськ – тому що Котовський, як і Махно, був тільки у нас – його не мали ні Париж, ні у Вашинґтон, ні навіть Москва, ми не тільки проспали момент з перейменуванням, який, можливо, був би менш болісним, а й не навчилися з холодним розумом ставитися до історії. А тепер хочемо ґарантувати собі ще й прізвисько "варвари". І готові викинути мільйони, щоб знищити те, що ще не зруйнували ворожі "гради".