Журналістика. Солодке слово. 30 років тому, коли я написав першу замітку, вона була одна, зараз – інша. Мільйони намагаються її визначити, вони читають на цю тему лекції і заробляють з того гроші. Мені особисто подобається визначення одного невідомого польського журналіста, який у 1994 році загинув у Сараєво: він мріяв стати журналістом, аби через правду впливати на людей.
Правда – основа журналістики. І саме тому вся радянська журналістика була правдивою. Тому що вона була правдивою, їй вірили всі. Однак якщо справедливо, що закон – це дишло, куди повернеш, туди і поїдеш, то те саме можна сказати і про правду. Правда – вона ніби й одна, і водночас її багато, і вона така різна.
Основою журналістики є правдиве інформування про події. Однак зазвичай подія – штука масштабна. Той чи інший журналіст не завжди бачить її всю. Але навіть якщо подія фіксується правильно і загалом правдиво, розповівши на телеекрані про частину події – її середину, кінець або початок – ми можемо отримати ефект різних правд.
Основу радянської журналістики, на якій ми виросли, складала пропаґанда, основу журналістики, на якій ми будемо доживати життя, схоже, складатиме мікс піару, правдивої подачі подій та інтерв`ю-"підказкок", коли в своєму телезапитанні, скажімо, президенту країни, журналіст уже сформулював відповідь, і інтерв’юеру залишилося вставити тільки "так" або "ні".
Пропаґанда – це коли презентуючи ту чи іншу подію, ми водночас забезпечуємо її й елементом того, як саме до такої події ставитися – надаючи їй окремого політичного забарвлення, елементу власної віри "тільки в це". Тому що колись існувала одна партія і забарвлення могло бути монотонним, журналістика була просто приречена виродитися в середнє арифметичне між правдивим переданням події і літературою. Саме тому, коли СССР розпався, у нас почали викладати основи іншої журналістики, перевчаючи журналістів зображати подію "без літературщини" – максимально такою, якою вона і є. Замість двох факультетів журналістики в Україні ледь не в кожній області виникли факультети та факультативи,які продукували новітніх, незалежних, неупереджено мислячих журналістів. Як же тоді сталося так, що довіра читача і глядача, яка ще на початку 2000-х до масмедіа була вищою, ніж до політиків, президентів та депутатів разом узятих, нині опустилася нижче підлоги, викликаючи нарікання в упередженості в передачі правди?
Явище в ХХІ сторіччі, дійсно, унікальне. Але це так. Одні не люблять журналістів, тому що вони порпаються в чужій білизні, інші справедливо звинувачують їх в служінні господарю, яким часто є власник масмедіа, телеканалу, політсили чи просто місцевий губернатор. Іноді доходить до курйозів. Приміром, один мій друг ще в добу Януковича якось на повному серйозі звинувачував майже всіх тодішніх журналістів-колеґ в ефекті Рапалло, який полягає в симпатії ворогу. Він зокрема нарікав на те, що журналісти тих чи інших видань, працюючи "на господаря", пишуть і кажуть одне, але "хєрять" свого господаря в курилках! До чого прийде Україна, якщо навіть у журналістів – інженерів людських душ – подвійна совість, підсумував він насамкінець розмови.
Ми бачимо, до чого вона прийшла. Подібне подвійне, а то і потрійне мислення, зазвичай притаманне нашим акулам пера, виявилося елементом демократії Київської Русі широкого розливу. Коли сталася Революція Гідності, фактично майже всі журналісти ведучих та периферійних видань, які й доти не дуже то симпатизували олігархам, на яких працювали, масово перейшли на бік народу й революції, їм навіть не довелося записуватися на курси підвищення кваліфікації з демократії.
З іншого боку, проблема залишилася. Піар, інструмент політики, не правдивої журналістики як такої, настільки заполонив голови, що позбавитися здатності тенденційно щось недомовляти, а про щось розповідати надто докладно, в цілому наші журналісти ще не навчилися. Крім того, на зміну старій школі "думаючої журналістики" доби Революції на граніті за два десятки років прийшла нова ґенерація. Леґіони журналістів, які швидко, докладно і з німецькою достеменністю збирають та знімають ті чи інші факти. А факти річ не тільки вперта, а й така, якою легко потім можуть маніпулювати редактори.
Весь минулий рік в Україні говорилося про те, що ми програли інформаційну війну сусідам. Я скажу, ми не могли її не програти. Тому що нас 30 років учили не мистецтву пропаґанди, а мистецтву відрізняти правду від усього, що їй часто в житті супутнє – від інших правд, багатьох правд, різних точок зору на факт однієї і тієї самої, скажімо, людської смерті. Якщо головне завдання журналіста – "пишу те, що бачу і нічого більш", то щоразу він тренуватиме в собі саме цю здатність: з тисячі правд віднайти все-таки найоб`єктивнішу. Якщо "просто пишу те, що вдалося знайти на цю тему" або "тому що маю таке редакційне завдання" – то це вже зовсім інша історія, як каже один відомий телеведучий.
Гібридна війна засвідчила, як саме можна працювати з правдою. Українські журналісти продовжують працювати в пошуках абсолютної правди, намагаючись не збрехати проти істини як такої. І якщо говорити про виграш якої-небудь інформаційної війни, то тут і вони, і їхні західні колеги, будуть завжди в програші. Тому що їхня мета висвітлити правду. Мета пропаґандиста – графіку фактів перетворити на картину олією, в якій кожен епізод на полотні відволікатиме увагу реципієнта. І тому-то пропаганда та її пращур – піар (він прийшов, звісно, з Заходу, але широко на озброєння гібридної війни він поставлений зараз саме на Сході цивілізації), завжди дієвіша і впливовіша як на уми читаючих мас. Гебельс завжди кращий в очах натовпу за незнаного журналіста, який загинув від вибуху бомби в Боснії чи в Луганську. Тому що його мета: перетворити людину на раба інформаційного простору. Це погляд римлянина, для якого імперія понад усе. Тоді як ціль об`єктивного журналіста: змінити людину шляхом впливу на неї правди як такої. І це погляд християнина і його цивілізації. А шлях християнської цивілізації – ця шлях складного, а не спрощеного до мистецтва виживання з ласки імператора та його свити життя.