"Свято наближається!" Цю епохальну різдвяну фразу можна сказати також, коли їдеш обласним центром у маршрутці, приблизно за два дні до виборів. Радіо-ФМ (байдуже – який, напередодні волевиявлень ЗМІ – монолітні, як столітні сосни) бадьоро, неначе скінчилася війна, повідомляє: сьогодні агітація має бути припинена. Згадавши, що саме наближається (читай вище), повертаю погляд геть із салону. І з подивом відзначаю, з якою байдужістю, заклопотаністю та самозаглибленістю центром Кіровограда поспішають ошалілі від проблем (може так здається, тому що день надто похмурий?) громадяни.
Хоча дві третини жінок і десь так половина чоловіків (їх так багато, що звичайна п’ятнична людська руханина нагадує якийсь імпровізований майдан, але втечі в нікуди) одягнені за останнім писком моди, чомусь стає їх всіх неймовірно жаль. Вихоплюючи з юрби то одного, то іншого, намагаюся уявити, якою мовою вони зараз думають чи збираються матюкатися (тому що от-от хтось із них наштовхнеться в своїх турботах один на одного, от-от створить проблему іншому при вирішуванні власної). Гадаю, російською. І хоч як це не суб’єктивно з мого боку, але те виявляється правдою.
До салону входить двоє молодиків, років так під 14-16. Не криючись і не особливо соромлячись інших пасажирів (а що тут такого: всі вони вищірилися поглядами в майбутнє, яке за вікном), один і з них полегшено зітхає: їду на "договоряк" – запропонували дві години футзалу за хороші гроші. Інший, ще юний футболіст, діловито повідомивши, що бере участь у якомусь іншому "договоряку" завтра, пригадує, що грати у випадкових матчах не так уже й безпечно. "Якось, на матчі християнської ліги в Києві мені вибили півзуба, і мама довго не вірила, що я грав у футбол". І обидва після цього взялися обговорювати, вочевидь, єдине серйозне джерело власних доходів: ставки на матчі, в яких немає договорняків і тому є надія на покращення статків.
Звичайне життя звичайних людей напередодні найзвичайнісінького дня чергових виборів. Ще раз повідомляють, що аґітація має скінчитися, звучить рок-н-рол, і я раптом починаю сумніватися: чи не мала вона скінчитися зранку. Сьогодні о 8.45 на "Черемушках" біля супермаркету прибиральниця, міняючи урну і попільницю, замахнулася на агітатора шваброю, немов косою: мовляв, ти отримуєш за свої папірці 150 гривень на день, але всі вони все одно одразу вкидають їх у мою урну. Агітатор – озлоблений і нагадує вуличного бандюка, який неодмінно пригадає цій жіночці її випадкову передвиборчу жорстокість, щойно тимчасовий перегонний добрий заробок, якого йому вистачає хіба що на пиво, скінчиться.
Зовсім інша атмосфера, приміром, в онкологічному диспансері: тут ходять похмурі худі тіні, що поступово залишаються від людей. І думають вони сьогодні зовсім не про те, як забезпечити рідний край надійними мерами й депутатами вже післязавтра.
У таких місцях, де крупні клініки, а отже і справді крупні людські проблеми, виникає враження, що ти поміж жебракуватих принців. На моїх очах людина, одягнена як бомж, з шиком розраховується в аптеці. Ось він, нинішній мій нікому невідомий герой, чоловік у запраній картатій сорочці, який на за питання "Скільки?" і почувши "2 800", кидає аптекарці 6000 гривень зі словами: "Здачі не треба. Хай уже, мабуть, залишаються в тебе, дочко". Що це – іронія, зневіра, гіркий гумор степовий чи широта душі нації, яка, вимираючи, обере завтра нових своїх очільників і колись заживе так, як обіцяли кандидати від усіх партій на всіх, які коли б то не були, виборах?
Хтозна. В усякому разі зовсім інші передвиборчі події відбуваються весь день у помешканні Михайлівни, дружини найпершого члена спілки письменників України в цій області.
Ім`я в Михайлівни взагалі небезпечне для нашого перейменувального часу: Нінель означає "Ленін", якщо прочитати навпаки. Сьогодні Нінелі телефонують уже втретє такі самі – 1929, 1930 року народження подружки. З того, що Нінель Михайлівна відповідає, стає зрозуміло, що її в чомусь переконують. Голос її, однак, спокійний і вона відповідає виважено й чітко: то "так", то "ні", але незмінно додаючи насамкінець, що вона вибере, за кого голосувати, сама.
Ні. Нінель не розбирається в політиці. Вона вважає теперішні часи не найкращими, аби з`ясувати, що ж відбувається в цій країні. Вона не довіряє місцевим політикам. І все-таки збирається голосувати: і тільки за молодих.
Тому що вчителька математика (Нінель досі, тому що у неї усе ще дуже ясний розум, допомагає вирішувати непрості задачки сьогодення сусідові п`ятикласнику), Нінель Михайлівна хоче сподіватися на краще – навіть крізь призму власної зневіри. І саме тому, відбивши атаку чергового телефонного агітатора і знову взявшись за вирішення кросворда (я чую:"Клуб із німецького міста Леверкузен…Ага, "Байер"…), Михайлівна хвилюється не так через туманність виборчої кампанії чи настирливість агітаторів (вчора я був свідком, як старенькій пропонували два варіанти: відвідати якусь передвиборчу сходку, або просто, без розмов, отримати у подарунок майже не від кандидата гарного кухонного ножа), як через те, що їй досі не повідомили, внесли її в списки тих, хто голосуватиме вдома, чи ні.
Ножа вона не взяла не тому що підкуп, а тому що, на її думку, безкоштовний сир – лише у мишоловці. За голос переживає – тому що він її і нічий інший, і не може бути змарнованим просто так або, крадькома, у чиїхось інтересах.
Збагнути політику вона не може, бо вона математик, і, зрештою, це не її справа. Однак вона, Нінель Михайлівна Смоленчук, хоче взяти в ній участь, тому що вона – громадянин. І, за півтори доби до виборів, дивлячись на цю похилу тендітну жінку з ходунками, яка зизить у вікно в очікуванні свого соціального працівника і щасливого майбутнього – звичайно, для інших, уже не для себе – я пригадую один цікавий нещодавній телерейтинґ. У якому глядачам пропонували сказати: конверт з грошима для лікаря – хабарництво, яке потрібно викорінювати, чи нормальне людське ставлення ескулапів, які завжди мають вшановуватися саме в такий спосіб.
65% відповіли, що не вважають "взятку" хабаром – просто, оплатою праці.
Звичайно, думаю я, ці самі дві третини невдовзі в опитуванні потвердять і не таке: а що, приміром, результат договірного футбольного матчу може бути нормою (якщо це обумовлено усіма сторонами: учасниками матчу, глядачами, арбітрами, УЄФА тощо).
І тоді мене втішає тільки одне: поруч іще живуть нінель михайлівни, які ніколи не скажуть на чорне "біле". Не тільки тому, що вони математики, і у них усе нормально з логікою. А ще й тому, що голова їм дана для того, аби відрізняти факти не з метою підтасовування: а з’ясування – якою ж насправді є вона, ця дійсність сьогодення.