Еротиці у наській літературі завжди підшукували заміну. Причому це були не сором’язливі евфемізми та метафори, а відверте висловлювання на "злобу для". Тобто абсурд впереміш з чорним гумором у вигляді памфлетів і фейлетонів відміняли будь-яку "еротику" як жанр. Варто було сказати, що "щастя приходить до нас, як у бабську зону – покришене", і уява домальовувала "порнографічну" історію малоросійської культури не згірш за Мазоха і Сада. У книжках цього огляду – всього потроху з тих цнотливих часів, а вже новітні "еротичні" зразки доповнюють жанрову картину.
Лесь Подерв’янський. ПЗТ: П’єси, оповідання, есеї, сценарії. – К.: Наш формат, 2016
З уваги на передруки "гаремних" творів доби дев’яностих особливого криміналу у виданні довгоочікуваної повної збірки творів Подерв’янського явно не спостерігається. І не лише тому, що всі вони, включно з маловідомою комедією-екшн "Ваша Галя балувана", здобули заслужену славу в самвидаві 1970-80-х років, а пізніше навіть були видані на аудіокасетах і дисках. Просто еротики у збірці небагато, оскільки її в ті бровасті часи заміняло все, чого не було в офіціозі. Наприклад, грімка суміш абсурду і чорного гумору, перенасичена суржиком і тією самою "ненормативною лексикою", яка свого часу – разом із одіозними творами Андруховича і Винничука – загрожувала висадити на демократичне повітря хиткі підвалини суспільної моралі. Хоч і без еротики, ясна річ, не обійшлося. "Я сексу захотіла по дорозі, – звірялася тамтешня героїня-феміністка. – І в піхву файні кульчики запхала, / Але того мені було замало: / Я з’їхала з хайвею на леваду, / І там займалась сексом із стік-шифтом, / Бо всі чоловіки — то є тварюки, / Їм тільки факу хочеться од жінки, / А в мене є душа, і я люблю співати, / Ще вірші я пишу про Україну..." Насправді ж Подерв'янський всього лише артистично грає з "народним" словом, завдяки чому йому вдається донести до нашого сьогодення незабутній флер кондового соцреалізму, де навіть нецензурщина і суржик несподівано виявляються самостійною цінністю.
Юрко Позаяк. Шедеври. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016
Сьогоднішнє перевидання класичних "Шедеврів" Юрка Позаяка вже не нагадує їхню появу в тілі колективної збірки гурту "Пропала грамота" у 1997-му році. І "тілесна" згадка тут не лише до того, що на той час ця книжка сусідувала у гуртожитських тумбочках із ксерокопіями "Тропіка Раку" Міллера і "Москвою-Пєтушками" Єрофеєва. До того ж, таке вульгарне сусідство не відлякувало автора, якого життя повсякчас ставило в інакший контекст. Попри те, що левина частка Позаякових віршів сприймається, як жартівлива творчість, а самого його називали порнографом і ренегатом від поезії, проте, закриваючи автору дозволили стати кандидатом наук. А пізніше – ще й писати вірші у посольстві Сербії та Хорватії. А далі взагалі стати послом Тобто в пантеон сучасних класиків він увійшов з більшим драйвом, ніж його ліричний герой. Пригадуєте? "Ти увійшов у мене, наче спис. / Й обвис…". І так само, як у випадку з "гаремною" стилізацією, навіть сороміцькі вірші у цій збірці імітують старозавітний стиль українського письменства. "Співа соловейко, / Бо хоче самку, / Тільце гаряче, / Серденько б'ється! – / Мудрий, прекрасний / Закон природи: / Хто не співає, / Той не ......." Але варто додати, що поезія цього автора таки встигла побувати підпільною лектурою – до того моменту, коли їх стали видавати як треба: з коментарями і передмовами.
Юрій Винничук. Житіє гаремноє. – Х.: Фоліо, 2016
Коли цей скандальний твір починав друкуватися в легендарній газеті "Post-Поступ", українська література тільки входила в період постмодерністської гри і містифікації. І не дивно, що реакція на "плюндрування національної цноти" була відповідною і в самій Україні, і за її межами. Місцевий Союз українок погрожував судом, діаспорні читачі масово зрікалися передплати на журнал "Сучасність", де публікувалися не менш скандальні "Рекреації" Юрка Андруховича, а дехто навіть збирався вкоротити собі віку через таку ганьбу. "Пане Винничук, – писали до автора "Житія гаремного", – прочитавши в газеті "Post-Поступ" в рубриці "Школа кохання" Вашу публікацію "Житіє гаремноє", ми були до болю вражені цим блюзнірством". Воно й не дивно, адже цей твір про бідну українську полонянку, Настю Лісовську з Рогатина, що звалася Роксолана, був рясно ілюстрований сценами "розгнузданого", як на цнотливого пострадянського українця, сексу в усіх можливих (і неможливих) ракурсах, позах і позиціях. Який, додамно, безсоромно прозирав навіть крізь кучерявий стиль початку ХVІІІ століття. "Єднак кгди дістав мій поцілунок, руки не забрав, а ліг на мене і там, де хвилю перед тим була єго рука, об'явилося коліно, а зачало ґвалтовне розсувати мі стегна. Я-м ся боронила, вигукуючи: – Ох, ні... не можна... благаю... Леч він тоє пускав повз вуха і такой розмістився межи моїми ногами. Тепер юж без жадних зусиль розкрочив мя на цілу широкість. Далій взяв мою долоню і опустив собі до живота, охоплюючи моїми пальцями той величний ключ, которий націлений був у браму розкошей". З часом цей хрестоматійний текст посів місце "українського Декамерону", а його автор здобув славу неперевершеного містифікатора свого часу.
Юрій Ярема. Тепло його долонь. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
"Тепло його картин" – такою зазвичай буває безпрограшна назва до статті про будь-якого художника. Аж тут раптом "долоні" замість "картин", але усмішка ще не сповзає з уст читача, бо про "його долоні" може написати дівчина, чи не так? На жаль, ні. Точніше, жалю через вихід друком роману Юрія Яреми – жодного, оскільки переборює цікавість і "заборонена любов" не так до волохатого ближнього, як до того, що обіцяє нам автор. А саме – "розрити ще невідому "копальню" – квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами – "straight" і "gay". Хай там як, але цікавості не позичати також юним героям роману з такими старорежимними іменами Остап і Рома, що аж не цікаво розкривати "копальню", аби зрозуміти, яка між ними "різниця", і хто до якого світу належить. Тішить, однак, що модус розмов між ними так само старий як світ: "- Ти чув, що Олег покинув свого "купідона"? – зненацька спитав Рома. – Отакої! Що ж трапилося? – Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття – потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, – хлопець важко зітхнув – Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! – зирнув здивовано Остап".
Любомир Т. Винник. У затінку Венери. – Тернопіль: Крок, 2016
В еротичне сьогодення з рідної Івано-Франківщини, де він сумирно працював у газеті "Радянська Верховина", доля занесла й автора цієї збірки еротичних новел. І хоч мова у нього так само не столична, з "мештами" і "ґратулюю", але на естетиці тілесного низу він розуміється непогано, тож "еротика" у нього цілком українська. Можливо, це через те, що все тут про кохання, а коли доходить до низу, то високий національно-патріотичний регістр не дає сфальшивити обивательську ноту. Словом, маємо щось на зразок чергової фальсифікації Юрка Винничука, але цілком серйозно. Тобто у такій непідробній стилістиці, яку довго вважаєш за черговий злий жарт автора "Житія гаремного". Мабуть, тому що спочатку "хлопець цупко присмоктався в тремтячі губи дівчини, однією рукою охопив її тонку талію, другу поклав на випуклі півкулі сідниць, і Оксана стрепенулась від цього зближення, відчуваючи, як тепло його долоні помандрувало аж між її стегна", а потім знову низова культура Швейка. "Нахилився, хвацько відірвав дівчину від землі. – Ой, а ти є в-в-вагоміша, як на то виглядаєш... Зачекай, мушу тебе ще краще обхопити... Зараз-з-ззз.... Вдалося! Він двигнув її, зробив крок до перелазу і... з його заду вирвався потужний постріл, який вібруючою луною рознісся на весь сад. Оксані здалося, що на мить навіть вщух солов’їний спів".