"Другий день липня 1776 року буде найпам’ятнішим епохальним днем в історії Америки. Я глибоко переконаний, що він святкуватиметься прийдешніми поколіннями, як велика річниця-фестиваль. Це має відзначатися, як день визволення і акт відданості всемогутньому Господу та супроводжуватися шоу, іграми, спортивними змаганнями, залпами, салютами, дзвонами й ілюмінацією з одного боку континенту до іншого, від сьогодні й на всі віки".
Джон Адамс (1735-1826), другий президент США
Сьогодні в США знову святкують День незалежності. У наші дні це не тільки паради, прапорці, підвищені розваги (з тотальними концертами, бейсболом, пікніками і барбекю) і гордість за націю, яка 239 років тому проголосила, що вільна і незалежна від британців. Зараз це також підвищені заходи з внутрішньої безпеки, обережність навіть під час отримання подарунків – словом, готовність до того, що свято обов’язково хтось зіпсує. І це не дивно: гегемонія, якої досягли США після Другої світової війни, дозволяє добрій половині світу розглядати країну свободи Америку як потенційну загрозу власним внутрішньополітичним та внутрішньоекономічним засадам. І все-таки, попри нинішню роль всесвітнього полісмена, через яку США недолюблюють, американці вперто продовжують святкувати своє свято. Причому як свято національної свободи, не імперського утиску і поневолення поверженого ворога (як 9 травня в Росії).
У нас, і не тільки в Україні, нема практики святкування Дня незалежності як дня незалежності. Головним святом у нас до отримання свободи в 1990-х і визнання як держави на мапі бували дні революцій. 7 листопада – з нього фактично розпочинався календарний рік в СРСР. І це свято було бучнішим навіть за перемогу в ВВв. Святкували взяття телеграфу, пошти та Зимового палацу. Так починалася нація. Так починалася незалежність. Не з угоди про права та дотримання свобод, а з барикад і червоного терору в ім'я міфічних майбутніх поколінь зароджувалися "п'ятнадцять республік-сестер". Свято свободи уособлював не фільм "Патріот" з Мелом Гібсоном, де герой втрачає сина і проливає кров, аби його батьківщина перестала бути колонією, а щорічний канонічний чорно-білий "Чапаєв", у якому головний герой гинув у водах Уралу від куль чергових ворогів соціалістичної Спарти – за якусь містичну свободу і незалежність, які так і залишилися в радянській системі недоступними для більшості, навіть для тодішніх партоліґархів.
Така наша міфологія. Вона не змінилася, коли Союз розпався: тільки деякі наважилися увірували в свою націю і пропаґувати власну міфологію – наприклад, литовці, для яких кров 13 загиблих мирних громадян 13 січня 1990 року стала уособленням крові за свободу. І пам'ять про яких живе досі у кожному литовському серці, спонукаючи їх будь-якої миті взяти меч і піти умирати за власну волю.
Українці не проливали крові за власну незалежність. Спочатку. На свята Дня незалежності в перші 22 роки вони обмежилися мартирологією цілої низки мало відомих загалу героїв УПА та плеяди поетів, які гинули в радянських застінках впродовж усього минулого сторіччя. Тому день нашої незалежності нагадував не фестиваль, а свято у вузькому сімейному колі для дуже небагатьох, до певного часу виглядаючи достатньо декларативно, але все одно це ще не була Декларація про незалежність.
4 липня 1776 року – це через рік після того, як Катерина Друга зруйнувала останню українську Січ, але це також і через рік із гаком відтоді, як Об'єднане Королівство Великої Британії уже розпочало воєнну акцію не як проти своїх свободолюбивих, а як супроти повсталих проти надмірних податків та відсутності представництва в парламенті братів: 13 колоній Америки. Ця війна на Східних узбережжях США та Канади, в Центральних Америці й Канаді, в Атлантичному океані, Гудзоновій затоці, Карибському та Середземному морях, на Балеарських островах, в Гібралтарі та в Індійському океані триватиме ще 7 років. Проллється не одна крапля крові за міфічну, і як тоді здавалося багатьом цивілізованим людям, нікому не потрібну незалежність. Однак у пам’яті всіх наступних поколінь американців, які виграли ту війну у 1783 році, залишиться тверде переконання: за свободу і незалежність можна і потрібно братися за зброю, чого б це не коштувало.
Саме ці ідеали свободи, а також біблійні заповіді, компіляції з яких спочатку увійшли в Конституцію США і яким неухильно слідувала американська нація впродовж кількох сторіч поспіль, і дозволили колишнім колоніям, які, чесно кажучи, ностальгуючи за величним минулим Великої Британії і королівських династій, могли безбідно проіснувати у складі Британської імперії без усілякого кровопролиття аж до наших днів, перетворитися на деякий еталон свободи.
Оскільки в світі немає нічого ідеального, цей американський еталон можна критикувати, засуджувати і проклинати – чим із успіхом по цей день і займаються ісламські екстремісти та країни з претензією на імперську значущість чи всесвітню гегемонію. Можливо, і в самих США знайдеться чимало людей, які воліли б, щоб північно-американські штати залишалися домініоном Великої у всіх відношеннях Британії.
Однак право на свободу і перемоги цієї американської незалежності, в тому числі і в якості партнера Росії та Британії у Другій світовій війні, створили, схоже, надто потужну національну і навіть інтернаціональну міфологію, яку не можливо проігнорувати просто так.
Те, що ви читаєте – не лизоблюдська ода майбутньому натівському партнеру, як, звичайно, подумають читачі з російським ІТ. Поневолені нації – будь-хто, на чиїй землі імперіями-чужинцями були спровоковані утиск і кровопролиття – завжди тягнутимуться до США і братимуть їх за приклад власного розвою: не тому, що американці мають військову силу і можуть стати на чийсь захист, а тому, що "америкоси" створили надто потужний і привабливий історичний прецедент – якщо правда, а отже Бог, на його боці, слабший неодмінно може перемогти дужчого.
У США свобода і демократія такі самі відносні, як і скрізь: як сказав якийсь філософ – у кожній країні завжди знайдеться хоча б один, хто був би невдоволений існуючим суспільним ладом, а отже, права принаймні одного громадянина тієї чи іншої країни будуть спаплюжені. І все одно маяк Статуї Свободи ще впродовж сторіч усвідомлюватиме не просто чергову хвилю еміґрантів, яку виштовхує океан на острів-музей Елліс, але світло свободи і вічної битви за неї – і людства, і окремого індивіда.
Ми завжди будемо приречені бучно святкувати 30 листопада як день побиття студентів, 20 лютого – День небесної сотні, 29 січня – нерівний бій 300 студентів із полчищами Муравйова. Навіть 24 серпня, власний день незалежності, після Іловайського котла, суміжного зі святом уже нашої незалежності, назавжди асоціюватиметься з революціями і трупами як їх наслідками, а не намаганням спочатку щось задекларувати письмово, щоб потім конкретно дотримуватися букви власного закону. Однак є надія, що настане і той день нашої незалежності, коли кров десятків тисяч загиблих 2014-2015, кров, яка, власне, пролилася за свободу, віру, майбутнє, колись не тільки роз’єднуватиме, а нарешті об'єднає нашу націю. Настануть часи, коли і наш День Незалежності, принаймні для сусідів, засяє не гірше, ніж Статуя Свободи. До речі, навіщо американцям їхній Independence Day, крім того, що було сказане вище, нікому не відомо. Може, лише заради того, аби існував прецедент перемоги самих себе для інших націй?