Песня без слов, ночь без сна,
Все в свое время – зима и весна,
Каждой звезде – свой неба кусок,
Каждому морю – дождя глоток.
Каждому яблоку – место упасть,
Каждому вору – возможность украсть,
Каждой собаке – палку и кость,
И каждому волку – зубы и злость.
Снова за окнами белый день,
День вызывает меня на бой.
Я чувствую, закрывая глаза, -
Весь мир идет на меня войной.
Если есть стадо – есть пастух,
Если есть тело – должен быть дух,
Если есть шаг – должен быть след,
Если есть тьма – должен быть свет.
Хочешь ли ты изменить этот мир,
Сможешь ли ты принять как есть,
Встать и выйти из ряда вон,
Сесть на электрический стул или трон?
Снова за окнами белый день,
День вызывает меня на бой.
Я чувствую, закрывая глаза, -
Весь мир идет на меня войной.
Виктор Цой, "Белый день"
П`ять років тому, ще до війни і до Революції Гідності, я побував на Одещині, в Южному. Унікальність подібних міст, вибудованих після Другої світової війни і на конкретну виробничу потребу, в їх компактності: Южне, зведене 1978 року, з населенням у 30 тисяч, можна обійти по периметру за сорок хвилин. Портове, баскетбольне, зведене на лимані, воно досі мені здається містом, акуратно вставленим в ландшафт степової української прерії інопланетянами. Однак сьогодні приадуються не пиріжки в міській їдальні (по дві гривні), не акуратні парки з вибагливими мистецькими лавочками, розв`язки без тріщин на асфальті чи будинки, які, на відміну від їхніх сталінсько-хрущовських колег, ще довго не потребуватимуть ремонту. І навіть не чисте, парке, ідеально блакитне одеське небо над головою. Пригадується, коли до закінчення міста залишалося кілька кварталів, я побачив напис на увесь бік доглянутої багатоповерхівки з неактуальним, тому що роки популярності "Кіна" давно минули, і тому що надто вже охайно-міщанським здавалося місто, написом: "Виктор Цой жив!". Здавалося нереальним, що ніхто — ні комунальники, ані інші майстри ґрафіті, не зазіхнув на розпачливий зойк фаната, залишений ще наприкінці 1980-х на юному бетоні міста.
Кумир 1980-х- початку 1990-х, якому, як і іншому російському пророку, Михайлу Лермонтову, не судилося дожити до своїх 29 років, викликавши зливу масових самогубств по своїй смерті, протримався на музичному Олімпі розваленого Совка десь до середини дев`яностих, а потім, здавалося, був відсунутий російською попсою у вічну шоубізову тінь. Але що ж змушувало людей, не тільки на теренах колишнього СРСР, звертатися до пісень та образу палкого, щирого і безкомпромісного російськомовного корейця?
Як і весь радянський рок, Віктор Цой разом із групою "Кіно" з`явилися і вийшли на світло сцени з підворітні і зачовганої тарганами радянської квартири. "Кіно", "Акваріум", "Поп-механіка", "Звуки Му", наше українське ВВ, сотні інших культових "команд" – це все були діти в кращому випадку копійчаних радянських інженерів, діти виробничого пролетарського бруду, залишеного напризволяще в гонитві за світлом уявного, а тому брехливого, комунізму. Відчувши присмак свободи задовго до офіційного "фас", дозволу на секс і рок-н-рол, вони хотіли прогулювати школу, створювати нову естетику людських взаємин, говорити, співати, купатися в бані з чистокровної, щирої, непродажної правди. Заради цього вони були готові роками тинятися в самих кросівках засніженими вулицями, ночувати на камені набережних у білі ночі і записувати, як була записана легендарна пісня "Група крові" на "хазі" Олексія Вишні, свої пісні-суспільні посилання в звичайнісіньких радянських (цікаво, хтось іще пам`ятає, що це таке?) квартирах, послуговуючись звичайними двома доріжками магнітофону фірми "Маяк".
Як сказала Наталя Розлогова, остання дружина Віктора Цоя, Росія непридатна для нормального політичного життя в європейському сенсі, Раша хіба що може сприймати лише мову пророків. А для цієї ролі найкраще з усіх музикантів 90-х підходив автор пісні "Останній герой", кожна пісня якого звучала як розпачливий, але цілеспрямований (кожному вуху, кожному серцю) крик душі. Музика групи "Кіно", як і багатьох радянських рок-гуртів, достатньо обмежена і жанром, і кількістю виконавців, і стилем, однак тільки не аудиторією слухачів. На концерт у Лужниках в червні 1990 року, продавши 70 тисяч квитків, не змогли впустити всіх бажаючих. Виступав Брюс Лі радянської перебудовної словесності, електронний кобзар доби, яка передувати царюванню всесвітньої павутини, головний музичний руйнівник СРСР, Віктор Робертович Цой. Як завше, не так, як це роблять артисти, зберігаючи сили для інших концертів, а так, як це роблять лише співаючі пророки — віддаючи всього себе кожному звуку, кожній ноті, вмираючи разом з героями власної пісні-оповіді і своїми слухачами, хворіючи смертельною хворобою в кожному проспіваному рядку.
Олександр Піпа розповів, що якось британський музикант, спостерігаючи у Франції виступити ВВ, порівняв відчуття отримуваного одкровення з раннім звучанням "Лед Зеппелін". Навіть на плівці, так званих студійних записах групи "Кіно", слухаючи їх, ми не можемо позбавитися відчуття народження чуда, присутності при створенні одкровення. В інтернеті є переведені на цифру старі стрічки перших записів Цоя та Каспаряна, здійснені на початку 1980-х у звичайних актових залах різноманітних установ, які дуже гарно передають це кобзарство Віктора Робертовича Цоя.
Імперії не потрібні кобзарі-правдомовці, тому я не вірю в випадковість і владну безневинність латвійської аварії 15 серпня 1990 року, в якій Віктор Цой, зіштовхнувшись на "Москвичі" з "Ікарусом" загинув, буцімто міняючи бік касети.
Однак навіть коли здається, що кобзар, у даному випадку Віктор Цой, загинув, він виявляється живим. Для мене ця істина вчергове виявилася пізно ввечері минулого літа, коли, не вірячи своїм очам — в те, що епохи прокручуються навколо своєї осі і повертаються — я стояв і дивився на групу вояків із фронту. Із прочинених дверей старенького "Москвича" линула "Группа крови", її змінила "Перемен", а потім пролунало легендарне "И если есть в кармане пачка сигарет, значит, все не так уж плохо на сегодняшний день". Мабуть, тому, що "Пачка сигарет" – одна з найоптимістичніших в творчості Цоя, вояки прослухали її ще раз. А потім прокрутили ще. І ще. Тому що Цой не міг померти назавжди: просто сьогодні минає 56 років із його народження, 28 із яких він провів поза межами планети Земля.