Кажуть, понеділок – день важкий. У цьому нас свого часу переконав радянський кінематограф. І все-таки, ставши незалежними членами капіталістичного суспільства, а отже багато-хто з нас – і безробітними, теорію понеділків було переглянуто.
Цей, останній понеділок 31 серпня, день, якому судилося статися днем чергової української тризни, починався зовсім не як важкий день.
Як завжди, у бік столиці України приблизно перед шостою ранку задріботіли маршрутки. У метро "Хрещатик", відпрацювавши зміну, о 6.30 сіла і одразу зачиталась чимось у айпаді злегка потерта життям валютна проститутка. А о 7.15 "зеброю" через Ленінградську площу з відкоркованими пивними пляшками і запаленими цигарками в руці бадьоро, мов кадри, минули троє зовсім молодих людей у спортивних костюмах. І тільки тоді, коли якийсь чоловік з заднього сидіння грубенько апелював до водія, який необачно "завис" на зупинці, цілком за графіком, але викликаючи нервування у тих, хто все-таки поспішає на роботу, я збагнув, що це все-таки понеділок. Коли по обіді, вийшовши з метро "Арсенальна", мій друг-атошник попрямував у напрямку навіть не Верховної Ради, а лише Будинку офіцерів,ввічлива жінка-полісмен у файній формі зупинила його і так само ввічливо порадила: не ходити цією дорогою, оминути, обійти, залишити цей шлях під Радою – від гріха, так би мовити, подалі. Ще раз кинувши поглядом на вродливу служницю правопорядку і завваживши візуальну різницю між "звичайними ментами і полісменами", він майже так і зробив. А через кілька хвилин у Києві було зроблено запис у історії ще однієї, нової, уже постреволюційної Небесної Сотні…
Пригадується, як легіони правоохоронців, серйозно екіпіровані і не менш озлоблені, охороняли підступити до Верховної Ради, а журналісти "від злочинної влади", також непогано екіпіровані і трішки перелякані, намагалися брати у міліціянтів інтерв’ю. Пам’ятаю захват, який запанував, коли сталеві паркани біля Ради були спиляні, і тисячі майданівців, як горох, обліпили головний законотворчий орган країни. Відчуття довгоочікуваної перемоги правди, явлення високої гідності людської, щасливої справедливості, торжества волі і тріумфу свободи тривали на тих східцях під Радою, на тих місцях, де колись стояли перепони не один тиждень поспіль. Здавалося, що це не паркан перед службовим приміщенням зруйновано, що це – якщо не назавжди, то принаймні дуже надовго — впала стіна між владою та громадою. І що відтепер у громадсько-політичному житті з'явиться якась нова етика стосунків між тими, хто стоять у ланцюжку, охороняючи підступи, і тими, хто, протестуючи, підібрався до цих підніжків влади.
На жаль, події 31 серпня 2015 року засвідчили, що ця "завіса у храмі" стосунків народ-влада упала даремно. Жертвами, вже вкотре, але тепер уже стоячи по той бік від натовпу, стали фактично переможці Революції Гідності – солдати Революції, які тепер стояли з іншого боку, охороняючи саму Революцію. Даремно, панове, ой даремно, розпилювали на сувеніри загорожу.
Якщо її, зруйновану стіну, мабуть, знову доведеться возводити. Не класти ж даремно, при кожних перших-найліпших суперечках у кулуарах Ради, нові і нові покоління наших дітей на жертовник чиїхось, прагматичних, цинічних і безсоромних, політичних ігор у боротьбі за владу.
Але, якщо спостерегти глибше, то починає здаватися, що ця стіна нікуди і не зникала. І навряд чи зникне найближчим часом.