Помста, ненависть, зло, героїзм, святість, облуда, нікчемність, гідність і безсоромність, принциповість і безхребетність, толерантність і непоступливість, радість і лихо, ницість і велич. Все змішалося, панове. Утворюючи коктейль громадсько-політичного життя України 2015 року. Гіркий і апріорі непридатний для вжитку, проте, цілющий й очищувальний, як гадають інші.
Змінилася зі знаком мінус не тільки якість нашого життя – з цим ще можна було б примиритися. Змінилася якість нашого мислення.
Постмодернізм з його толерантністю чи не до будь-яких людських проявів, з його гумором чи не на всяку тему, з його незносною, але такою романтичною легкістю буття назавше залишився за шлагбаумом. Там, у дореволюційній частині буття.
На його зміну прийшов світогляд "воєнної романтики", яка, як відомо не передбачає особливого плюралізму, та обов`язково на хвилі страху втрати всього, передовсім життя, гарантує песимізм, а отже і тривалу всенаціональну депресію.
Раніше нам подобався плюралізм думок, але в цьому році міркувати про те, що відбувається з іншими, не з тобою – було майже богохульством. У такому "воєнізованому" світі все стає або "святим", або "повним зради": і смерть дорогою до поля битви незреалізованого героя, і вибух невипадкової гранати перед Верховною Радою, і тяготи бабусі, у якої замість води – бомба в колодязі й реальна відсутність даху над головою, і злощастя людини, вимушеної кинути абсолютно все – від речей до родичів – на батьківщині і вирушити геть: у Європу, в Росію, в Азію, куди завгодно, подалі від тяжкої пам'яті про страшне слово "сьогодні".
Кажуть, страждання освячує. Але чому ж замість вигуків "Слава героям! Усі – Герої!" нам дедалі більше хочеться замість абсолютної свободи, за яку ми готові вмерти чужими руками, вивільнення дії хоч деяких табу: хоч на окремі дії, прикрі побажання, і особливо – на прокляття.
Ви як хочете, а я не згоден, коли товстий "речник" з АП в прямому ефірі оголошує всякого, хто уникнув призову до лав неоголошеної війни "зрадником". І мені не подобається, коли прем'єра, хто б він не був і яку б славу не мав, хапають за матню і силоміць виносять із зали парламенту. І винятково сумно на серці, коли "герой", який колись виводив бійців з котлів оточення, виявляється здатним замахнутися – нехай навіть на неврівноважену й неадекватну – але все ж на жінку.
2015 рік скапує повільно, як холонуча кров пораненого в вату бороди Діда Мороза. Бажається не пити шампанське, ні – табуювати негідні вчинки, від кого б вони в наступний рік не походили, навіть якщо від самої мавпи, прародички Чарльза Дарвіна.
Хочеться у майбутньому не просто миру, як поняття, що розмежовує два стани – війни та миру, але якогось відродження серцевого прагнення мати мир (а воно первісніше за бажання Каїнове – вбивати, діями і словами): завжди, і з усіма. Навіть із тими, кому довелося не один раз підставити щоку. Та навіть із тими, хто не один раз шукав твоєї щоки, попри твоє небажання її підставити.
Персональна, як і національна, самотність утомлює. Раніше ми були залежні один від одного і від держави. У 1980-і нам здавалося, що навряд чи існує щось гірше, ніж відсутність особистої свободи, можливості обирати те, що хочеться. А зараз... таке враження, що ставши вільними до кінця, насправді ми більше, аніж будь-коли, перетворюємося на стадо .
Фільм Майкла Альмерейда "Експериментатор" з`явився на екрани дуже вчасно. Ця картина 2015-го року розповідає по науковця Стенлі Мілграма, який 1961 року проводить експерименти на готовність звичайних людей до дій, схожих на неприпустимі в цій цивілізації: із 770 піддослідних лише третина відмовилася пропускати через своїх ближніх струм у 550 вольт. Решта учасників експерименту завдяки елементарним проханням, навіть не наказам згори, піддавшись впливу авторитетів, натискали вбивчі кнопки. З цього Мілграм зробив висновок, що більшість (65%) завдяки масмедіа американців дуже легко переконати в тому, що, приміром, інших людей потрібно піддавати тортурам.
А скількох європейців, спитаєте ви, можна попросити здійснити подібне? 2008 року такий самий експеримент було поставлено у Франції: 80% звичайних французьких громадян, не спеціальних людей із садистськими нахилами, а таких, як ми з вами, погодилися, що над іншими людьми треба проводити експерименти на кшталт гітлерівських. А скількох росіян? Такого експерименту соціальні психологи ще не проводили, але зараз подібний триває завдяки російським військовим на Сході України. (Однак усе, до чого призвели ці дворічні "експерименти" з Україною, так це до визнання Марком Цукерберґом свого українського походження (мама – з Умані) і до готовності вводу мільярдером інформаційних санкцій щодо РФ.)
Є дещо, чого нам не вистачало в 2015-му. І це дещо – не суголосне, а протилежне воєнно-польовим тезам.
Спілкування, дружби, любові, красивих і повноцінних людських відносин. Як із коханими, так і з невідомими випадковими персонажами на вулицях. Як із ворогами, так і з друзями. Тому що звідки, коли в голові війна, хоча б у когось із нас час і місце в мозку на любов і дружбу? Любов же є поняття не вибіркове (друзів – люблю, ворогів – ненавиджу), воно – за задумом Творця вселенське. До чого нас закликає Ісус? Люби ближнього свого, як самого себе. Не "люби ближнього свого, щоб йому відірвало руку чи голову", а – "як самого себе".
Так, судячи з вчинку Цукерберґа і не тільки, Захід із нами.
Але чомусь особисто я не проти, щоб із нами, хай і не в такій панібратській формі, як за СРСР, але все ж у формі відносин, не їх відсутності, 2016-го і надалі залишився і Схід.
Більше того: хочеться Півдня, Півночі – дружби і теплоти між ким завгодно. Не як факту для ставлення ступні на морський пляжний пісок, завоювання Арктики/Антарктики/сходжень на Джомолунґми. Ні. Як одкровення про загальнолюдське братерство, людині, раз прийшов Христос, сьогодні все ж властивому.
Можливо, і не в наших руках зупинити смертоносно кулю у леті: саме зараз, саме цієї миті. Але от народити/випестити нормального бюрократа чи відповідального, а не номінального у майбутнім депутата або безкомпромісного президента, як і зробити, щоб у кінцевому рахунку війни, хвороби і смерть були не назавжди – точно у межах персональної компетенції кожного з нас.
Однак, щоб таке стало можливим у принципі, для початку 2016-го потрібно припинити війну: не на Сході, у власних головах.