Президентська кампанія помітно пожвавила обговорення перспектив інтеграції України до одного з існуючих потужних об’єднань. Це відбувається в історії українських виборів, і спокуси легких рішень протягом останніх років не стали меншими.
Оскільки формування зовнішньої політики України перебуває серед ключових президентських повноважень, ця тема звучатиме під час президентської кампанії. Відповідно, для практично кожного кандидата існує велика спокуса заявити, що за його каденції наша держава стане членом НАТО чи Європейського Союзу. Втім, нема підстав вважати, що подібний сценарій є хоча б мінімально реалістичним.
І Європейський Союз, і Північноатлантичний альянс переживають кризи різного ступеня глибини, ігнорувати наявність яких сьогодні – стовідсотковий моветон. В обох штаб-квартирах у Брюсселі далеко не всі переживають захват через інтеграційні прагнення України. Нашу державу там сприймають швидше як виклик, ніж швидке розширення можливостей у сфері оборони та економіки. Це варто розуміти, як кажуть, на березі. І ЄС, і НАТО підтримують Україну (серед іншого, її гіпотетичний розпад створює для них загрозу гуманітарної катастрофи просто під боком), але без надмірного ентузіазму. І внутрішньої рішучості кинути через прийняття до своїх лав України виклик Росії у них нема. Тим більше – на тлі конфлікту на Донбасі, що триває, та наполегливих зусиль Кремля повернутися у відносинах з ЄС та США до business as usual.
Не варто відкидати і той факт, що ЄС та НАТО можуть висувати практично безкінечний список побажань до вдосконалення кондицій України на шляху інтеграції. Давайте тверезо оцінювати ступінь реформованості нашої країни. У процесі прийняття до закритих та впливових клубів політична воля відіграє далеко не останню роль, про що не варто забувати. Тому нас очікує гра "в довгу", у якій навряд чи варто розраховувати на інтеграційний бліцкриг за обрання будь-якого президента. І не лише того, якого ми оберемо наступної весни.
Якщо Альянсу доводиться реагувати на ексцентричну поведінку Дональда Трампа та все більшу загрозу з боку Росії, то викликами для ЄС залишаються популісти та євроскептики, які навесні 2019 року отримають шанс посилити власні позиції в Європейському Парламенті. Такою є особливість європейської політики: там вислуховують навіть тих, хто хоче розірвати ЄС на шматки. Доцільно пригадати також, що країни Вишеградської четвірки, зокрема, сьогодні є швидше не порадниками-провідниками для України, а перепоною на шляху її європейської та (у випадку Угорщини) євроатлантичної інтеграції. Це реальність останніх років, яку, як видається, усвідомили ще не всі.
Офіційному Києву та небайдужим до долі нашої держави громадянам варто відмовитися від тактики здійснення інтеграції до виборів чи визначальної дати та стратегії продукування "надихаючих обіцянок". Натомість доведеться брати на озброєння реалізм та вже зараз напрацьовувати переговорні позиції і переговорників, відпрацьовувати їх дії, моделювати ситуації та запозичувати досвід тих, хто зумів стати членами НАТО та ЄС протягом попередніх років.