Нещодавно моя старша донька повернулася зі школи приблизно о п’ятій вечора. Вигляд у неї був втомлений, вона навіть сказала: "Таке враження, тату, що рік уже давно закінчився, що завтра – Новий рік". День був сніжний і хмарний, першими морозенком та буйною засніженістю він дійсно більше нагадував різдвяні свята. Здавалося, в такі дні не може статися нічого лихого. Для контрасту пригадався грудень в Ірпені в 1990-х, коли на пікніку ми з друзями напівлежали на все ще місцями соковитій жовтавій траві на березі Ірпінки, а потім Мирослав захворів на нирки. І мені захотілося, щоб пори року, передовсім зима, завжди була за календарем. І щоб такий самий веселий сніжок панував і на початку січня. А люди були гарними, втомленими і щасливими.
Але також думалося й про те, що донька таки має рацію. Хоча цьогоріч ми і не вимучені виборами і їхнім рекламним апофеозом. Хоч і відсутні воєнно-міждержавні несподіванки – штибу оточень, котлів, самопроголошених республік, відчуття втрати батьківщини тощо. Попри це я солідарний: є конкретне враження, що рік, який ще триває, ми всі подумки "поховали" ще наприкінці листопаду.
Справа навіть не в тому, що мерщій хочеться свята Новоріччя. 2013-го його зовсім не хотілося – панували "веселіші" події, і нічого, перебилися. Справа навіть не в українському ментальному гедонізмі. Просто, міркую, з оцим марафоном страждання – життям наприкінці двадцять першого сторіччя в стилі печерного середньовіччя – ми тепер трішки швидше втомлюємося.
Коли в країні мир, людина, певно, з легшим серцем здатна пливти за течією впродовж покірливих своїх 12 місяців. А ситуація затяжної кризи всіх рівнів, тривалого шоку і перманентного стресу, який, як енергія, тільки переходить із одного видув інший, та тяжкокого депресняка змушує наші залізобетонні в лихові організми реагувати на будь-які події з більшою витратою енергії, ніж звичайно.
У результаті – як самозахисний механізм – апатія,притлумлена реакція щодо часом жорстокої навколишності настають у душах швидше. І вмикається інший механізм самозахисту: бажання відпустити все, навіть найближче і найрідніше,аби негайно і глибоко відпочити.
Але щоб там у самообмані не казав Сковорода – від світу таки не втекти.
На жаль, не все залежить персонально від нас (часом – майже ніщо) і не все так легко тому ми можемо відпустити.
Я, наприклад, не можу відпустити думку, що в той же час, коли моя донька повідомляла про передчасну річну втому, в 17.15 за Київським часом, в Одесі сімох людей родини Чеховських вбивала пожежа. Таке складно уявити. Жила собі щаслива родина, п’ятеро дітей, відвідини баптистської церкви. Родина, яка нікому не робила зла. І раптом, як у Книзі Йова…. Без впливу мін, куль, ножів і снарядів, без чужої волі шестеро засинають вічним сном (деякі – у страшенних муках). Були люди – і нема. Наче вітер здмухнув їх з поверхні Землі і забув. .. Такого штибу події неначе попереджають: цінуй життя, яке є направду занадто гарне, його нитка може урватися будь-якої миті, не обов’язково через людину-зловмисника.
Бувають в наш час події, що нагадують цитату з першої глави Книга Йова:
Аж раптово надійшов великий вітер з боку пустині, та й ударив на чотири роги дому, і він упав на юнаків, і вони повмирали… І встав Йов, і роздер плаща свого, й обстриг свою голову, та й упав на землю, і поклонився, та й сказав: Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди, в землю! Господь дав, і Господь узяв…
Минуло кілька днів після одеського соціального кошмару. І знову ми читаємо в стрічці щось надто моторошне, як на чудову передноворічну пору. Як у Миколаєві працівник зоопарку раптом ні з того ні з сього стрибає у вольєр до тигра, відпросившись у колег "вийти на мить". Куди ми зі злої волі лихого настрою чи туманної миті виходимо? Навіщо? Що тисне на нас непомітно і вперто, щоб несподівано підштовхнути у невідомість? Щоб змусити нас – найчастіше, життєрадісних і веселих – повірити, що тієї чи іншої проблеми не подолати, і вступити у клітку з тиграми? Невже привид смогу смерті, що носиться вряди-годи країною? Вірите ви в духів чи ні,а я вірю. В духи смерті. І в силу сатани: заважати нам жити, плодити межи нас розбрат, сіяти згубу і вбивство.
Цифри, оприлюднені в ООН (що в період з середини квітня 2014 року по 1 грудня 2016 року в зоні конфлікту на Донбасі загинули 9 758 осіб і 22 779 отримали поранення) також навряд чи дадуть нам заснути.
Однак ми мусимо відпустити від себе багато чого. І цифри невтішної статистики, і передбачення нострадамусів, і страшні випадки зі шпальт масмедіа. І взагалі все смертельно лихе – усі ці тіні,навіяні холодом сплячки, зими, вимушеної самозапихуваності в квартири. Де іноді, попри кипучий гурт довкола, справді самотньо – аж до вовчого виття. Аж до вимушеної філософічності не завжди зі знаком плюс. Не дайте – нізащо, нікому і особливо нічому не давайте себе вбивати! Ви маєте дожити до багатьох Нових Років. Ви повинні пройти те, що вготовано вам проминути на цій землі. А це – більше (в частині хреста-тягара), ніж нам здається. Хоча може й менше (в частині розваги й невимовної легкості буття), ніж ми собі замовляємо на день народження.
…Між іншим, перша глава Книги Йова закінчується так:
Нехай буде благословенне Господнє Ім'я! При всьому цьому Йов не згрішив, і не сказав на Бога нічого безумного!
А ми – навпаки, найчастіше кидаємося наввипередки робити щось протилежне до "не казання на Бога нічого безумного"?..