Наші відчуття часу нечіткі та розмиті. Скажімо, 1980 року настання ХХ сторіччя видавалося мало не дивом тим, хто жив тоді. А зараз ХХ сторіччя здається уже майже таким самим далеким, як і ХІХ. Восени 1997-го, коли я познайомився з поетом Іваном Козаченком, здавалося неймовірним, що хтось із наших знайомих не зустріне Міленіум. 10 червня 1999 року це сталося із Іваном...
У Києві, на Виборзькій, 82, в приміщенні колишнього БК, а з 1996-го – редакції комунальної газети "Столиця", що виходила тоді на крейдяному папері, навіть у найясніший день панує дивовижна напівтемрява. Це коли підіймаєшся східцями в редакцію, на другий поверх. У житті насправді не буває нічого випадкового та пересічного. В той день сталося диво: щойно руку мені тис Юрій Микитенко, онук легендарного Івана Микитенка (автора культових у СРСР "Вуркаганів", 1928 та "Ранку", 1933),головний редактор газети "Столиця". А тепер ми з другом підіймалися в жовтаво-темному освітленні сходнів, за мить звернули в маленький кабінетик, подібний до келії. Чорнявий чоловічок неймовірної худизни, стрепенувшись, мов розбуджений крук зі сну, відірвав голову від рукописів, елеґантно (так, наче то був тисячолітній фоліант) закрив зошита і поспішно кинувся оббігати стіл. Винувато простягнув руку, і я перше відчуття мене не зрадливо: як костюм, постава і вигляд (уявіть трохи Оскара Вайльда, трохи Михайла Кузміна), голос і мова виявилися голосом і мовою витонченого естета. Попереднє "стояче" знайомство тривало менше двох хвилин.
Щойно мова зайшла про поезію, як господар кабінету, запропонував опуститися на стільці, і почитати вірші. Він слухав поезію так, начебто саме цієї миті вона становила найбільше і навіть фізично для планети Земля найзначушіше одкровення. Весь його вигляд у такі миті свідчив про те, – мовляв, якщо зараз хтось утрутиться у цей сакральний момент лунання вірша, то станеться щось карно-невідворотне – ще раз рвоне Чорнобиль, земля розступиться попід блюзнірами, що дозволили собі спаплюжити мить духовного одкровення, як мінімум, у якості кари в районі Шулявки зіштовхнуться автівки. Це буває рідко: перший раз бачити людини і вже знати – вона тобі ближча за матір, за брата, за будь-кого. Для спілкування, для поетичної співучасті в долі один одного нам з Іваном залишалося менше ніж півтора року. І якби мені це було відомо в ті короткі дні зустрічей у "Столиці", вочевидь, я поставився б до щастя бачитися з Іваном набагато з більшим піїтетом. Хоча поетам, аби підзарядитися один від одного, щоб вимотати душі вкрай, щоб надихнутися взаємно достатньо кількох годин, – як правило, "заряду духа" вистачає потім щонайменше на півроку.
Якщо форму і зміст в Поезії розглядати окремо, то Україна в останні півстоліття є дуже багата; найкращі Поети України то є ціла плеяда імен — від сімдесятників до наших днів. Якщо ж розглядати Поезію, як абсолютну, повну єдність і нерозчленимість її форми та змісту, то тоді коло "пошуку істини" значно звужується: вважаю, таким поетам, як Віктор Кордун, Іван Козаченко та Олег Лишега — немає (і навряд чи в найближчому часі — будуть) рівних в Україні.
У принципі, Іванові Козаченку, який народився в галицькому Калуші 10 жовтня 1961 року, з добою і поталанило, й ні. Він належить, скажімо, до "зіркового" покоління Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця, Оксани Забужко, Ніли Зборовської та Соломії Павличко. Але історіографія чомусь вперто зараховує Івана Івановича до покоління "дев'яностників". Може, тому, що реальне сходження галицького поета на Олімп київської слави відбулося саме в 1990-ті? Член Національної спілки письменників України:1993. Публікація усіх його прижиттєвих книг: "Аркан срібний" (1992), "Відеохронопис" (1994), "Лови" (1997) та "Обітована" (1998). Праця літературним редактором підліткового журналу "Однокласник" (1991–1995), у журналі "СіЧ" (1996), редактором відділу поезії часопису "Столиця" (1996–1998).
Іван Козаченко – був таким собі останнім українським денді кінця ядерного ХХ сторіччя. Він дуже точно і тонко відчував: і вірш, і час. Але він не був пробивним ексцентриком-нахабою, – і саме тому та доля приземної слави, що за інших обставин (обставин інших конкурентів-сучасників) могла гарантувати йому звання найкращого (просто зе бест!) лірика, мабуть, за всі 1970-1900, "успішно" минула повз нього. У 1998 та 1999-го, коли він працював у ГПУ ("Говорить і показує Україна"), основне місце його поетичних читань – було кафе на розі Прорізної і Пушкінської. Саме там наливала чарка, бралася чашка найкращої (були такі періоди в житті того кафе над "Купідоном"), а потім на вулиці, на парапеті, читалися вірші. Збиралися невеличкі натовпи – з кількох людей, але майже завжди це були гарні поціновувачі Іванової поезії. Від офісу ГПУ до "кафе на розі" – іти було, мабуть, хвилин двадцять. Тому це місце стало такою важливою Івановою гаванню, де можна подихати свободою – перед тим, як пірнути в метро, прямуючи до "земного" – в родину.
1998 року, коли Козаченко написав на моєму примірнику "Обітованої" загадкове "На все!", для поета все нарешті складалося гарно. Після "Ловів", виданих в бібліотечці "Вісника Чорнобиля" накладом у якихось 500 примірників, вийшла солідна "Обітована" – вже на україно-рекордні для поезії 2000 примірників. Про І. Козаченка вже починали подейкувати як про майбутнього українського Бальмонта: його вірші зачастили покладати на музику. Вірші стають піснями і так робляться популярними: на слова І. Козаченка написані "Мої батьки" (музика О. Злотника), "Злагода" (музика Ю. Дерського), "Небо", "Межа", "Листя" (музика сестер Тельнюк), "Новорічна пісня" (музика І. Кириліної). Іван, дипломант фестивалів "Червона рута" (тричі поспіль —1989, 1993, 1997), Дзвін та "Оберіг" (обидва — 1991) і сам увійшов в аннали як автор кількох музичних альбомів в стилі імпресіоністичний бард-рок.
Головне ж, на що сподівався Іван: невдовзі він мав почати "нарешті не виживати, а заробляти": існувала перспектива відповідних замовлень з боку українського шоу-бізі.
Тому звістка про смерть Козаченка пролунала для мене (і не тільки для мене) – як грім серед ясного неба у буквальному сенсі слова. 10 червня 1999, за досить-таки туманних обставин (Іван Козаченко мав надзвичайно міцне серце, і взагалі практично не хворів,), з ним стався серцевий напад. "Через передчасну смерть поет залишив сцену життя фактично непоміченим літературним бомондом. Зокрема, вірші Козаченка, на відміну від пісень, так і не були відзначені, як того заслуговує його невеликий (до кількасот поезій), але якісний, творчий доробок. Безумовно одне: це був один із найвитонченіших та найаристократичніших — і в побуті, і в мистецтві — поетів України", – напишуть потім друзі. За творчістю поставлено виставу "Ліфти для повертання" (режисер — С. Архипчук, театр "Сузір'я", 2012). 2013-го вийшло друком і посмертне видання поезій Івана івановича Козаченка "Зимовий птах".
Іван Козаченко
Вночі любити сонце
Морок горить льодяним вогнем,
Слина в роті закипає.
Все, що в тобі звалося днем,
в колапсі ночі потопає.
Ким ти можеш бути, – ніхто не збагне, -
Африканцем, янкі, японцем.
Але навчися у мене, навчи мене
вночі любити сонце.
Сняться вві сні світлі пісні.
Як їх вловити, як розбудити?
Вранці проснешся – мов схаменешся,
учишся знову по лезу ходити.
Місяць, як сон в ополонку пірне.
Скресає лід, воскресає сон цей.
Від летаргії спасіння одне -
вночі любити сонце.
Ми народилися. Світ постарів.
Підсліпувато запитує – хто це.
Кров чи вино від удару між брів
пахне, як оцет?
Але є ще вуста, в яких віра проста,
що цілунок є сліз охоронцем.
Ти в мене є, сонце моє.
Отже, ніхто в мені силу не вб`є
вночі любити сонце.
... Поезія — не ток-шоу, порівнювати чи прирівнювати поетів один із одним, звісно, важко, але можливо; і мені здається, що Іван Козаченко — все-таки найцілісніший з наших поетів.