Екатерина Гандзюк. Фото: из открытых источников
Кажуть, що всі люди гарні, однакові і рівні між собою. Трохи так. Але є люди трохи неоднаковіші, випукліші та кращі за нас самих. Люди місії, яку вони вже перед нами і для нас виконали. Щоправда, для того, щоб дізнатися їхні імена, хто вони, ці кращі, ці вже безсмертніші від нас, потрібно не багато й не мало, – дочекатися їхньої смерті. Розрізнити їх у списку мартирології. Відчути, як їхнє незгасне полум`я душі щось у нас змінює, виправляє викривлене, надихає, можливо, навіть, на власні подвиги во імення. І тоді, лише тоді ми і дізнаємося, наскільки ми не самотні. Якими досконалими роблять нашу батьківщину і майбутнє такі як Андрій Сахаров, В`ячеслав Чорновіл, Гія Гонгадзе, Сергій Нігоян чи Катерина Гандзюк.
Виявляється вони, ті, інші й кращі, не просто зникли, а пропалали своє життя – не так само, як ми, але якось інакше. Ні, ця інакшість не вивищила їх над людством як вивищують марнославство та егоїзм, вона перетворила їх на зірок, які прижиттєвими своїми вчинками і характером все ще палають для людства. Світять персонально для нас, доводячи, що світло це – не темрява, а правда відрізняється від брехні тільки одним — тільки тим, що вона є правдою.
До часу розрізнити їх помежи нас не так легко. На майдані, в тролейбусі, та навіть прикуті до ліжка в лікарні, всі ми лишаємося рівними, приблизно рівними, з приблизно однаковим набором життєвих потреб. Може, тому, що всі ми і є люди від трьох філософсько важливих, виокремлених Галиною Пагутяк у повісті "Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками" дієслів. Ми прагнемо йти, читати і бажати. Тому, коли йдемо, то ми часто не помічаємо страждань та потреб інших. У громадсько-політичному просторі ми зчитуємо лише нам вигідне і собі властиве. А наші розосереджені і ненаситні бажання змушують дивитися на ближнього в кращому випадку як на конкурента.
Такі, як Катерина Гандзюк, перш ніж стати, наприклад, героями, відрізнялися непомітними персональними схибленнями. Спочатку на своєму шляху вони дедалі частіше звертали увагу на людей, думаючи, як своїх, ближніх, ефективніше захистити: від себе і від держави. "Читаючи" за вчинками, діями та словами співбесідників, вони вчилися віднаходити там правду, вирізняючи мотиви від брехні, справжність місії кожного, виокремлюючи місіонерів, ладних покласти життя заради високих ідеалів демократії, соборності та самобутності, від звичних пристосуванців, яким на все начхати. Зрештою, подібна практика призводила їх, майбутніх наших світил і героїв, до того, що персональні їхні бажання цілком зосереджувалися і звужувалися до однієї вузесенької концентрованої точки — якомога більше і якісніше послужити батьківщині, багато і якісно служачи кожному її громадянину.
Катерина Гандзюк розпочала з того, що чесно віддалася любові до своєї країни ще на Майдані, як це зробили спочатку мільйони. Вона пішла за Майданом на барикади, а потім, за майданівцями, волонтерити на схід та правувати в громадському житті своєї вітчизни. Коли ж зрозуміла, що її місія потребує її особистої участі, щоб ще глибше змінювати країну, уже в органах влади, то Катерина Вікторівна Гандзюк не вагаючись зайняла саме це місце у власній долі та її фатумі. Вона зробила достатньо для України. Вона чинила так, як, власне, мали чинити, але не вчинили чимало з екс-майданерів: замість політиків зайняла місце у владі, бо тільки так, нещадно контролюючи, можна було сподіватися зробити цю владу чесною.
Її, Катю, можна було зупинити тільки так, як зупинили В`ячеслава Чорновола чи Бориса Нємцова. Так її і зупинили, але хіба що на цій землі. У оповіданні "Вітролом" Влада Сорда ви знайдете алюзію на історію безпосередніх виконавців замаху на Гандзюк, що призвів 4 минулорічного листопада до її смерті: один із них доти був мародером в армії. Формально причиною "замовлення" обливання Катерини Вікторівни Гандзюк була її боротьба проти вирубки лісів та акції протесту на Херсонщині, але насправді характер — просто вона готова була йти до кінця. За Україну. За свободу. За чинність законів. За смерть беззаконня. За головну, словом, ідею свого життя.
Усьому свій час, і її час прийшов: Україна запам`ятала її обличчя, коли вона з несумісними для життя опіками все боролася й боролася за життя в шпиталі. Її послання Україні єдине: потрібно йти до кінця за цінності Революції Гідності, ніколи, ніколи не можна здаватися. "Я їх недооцінила, а вони мене переоцінили", – сказала вона, помираючи, мамі, певно, про власних убивць. Це звучить як несамовите бажання жити. Вона мала можливість прожити 80 років, або залишитися вірній ідеї служіння вітчизні. Насправді Катерина Гандзюк, зустрічаючи на кожному кроці неадекватних босяків та битників, продовжувала вперто вірити в краще: що мешкає в країні джентльменів. А джентльмени, звісно, не бризкають в обличчя леді кислотою.