Нещодавно вибухнула чергова інформаційна бомба. Цього разу вона полетіла в бік президента України. Хотілось би вірити, що це чергові підступи збоку іноземних спецслужб, але. Виробництво інфобомби цілком вітчизняне. Причому збунтувалися не екс-номінанти на посаду мера столиці чи підконтрольні журналісти, а, схоже, нікому не підконтрольні українські вчителі.
Мова про знамениту методичку для вчителів історії України виробництва вересня-жовтня 2015 року, в якій Петра Олексійовича на цитатних засадах названо не інакше, як "баригою". Автор вислову Корбан – і він вже, як відомо, сидить. Однак справа Корбана (хоча, крім критики існуючої влади, підставної та безпідставної, не відомо в чому ця "справа" і полягає), бачимо, не загинула.
В Україні знайшлися люди, які потайки, використавши якийсь тільки їм відомий вплив, просочилися в редакційну колегію поважних Інституту історії України НАНУ, Інституту педагогіки АПН України, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Київського міського педагогічного університету ім. Драгоманова, Творчої спілки вчителів України, міжетнічної педагогічної асоціації України, і навели повний і справедливий "шухер" у методичці з сучасної історії України. В ній вони, по суті, популярно пояснили, хто такі перші особи країни – Порошенко, Яценюк – і не тільки, місцями підпивши підсумки аж так: "…в Україні влада під контролем сіоністів".
Що в цьому поганого, запитає наївний читач, який не розуміє різниці між незалежним медіавиданням та науковим методичним посібником? Та, на перший погляд, нічого. Це все одно, що запитати, чи може істина бути оприлюднена шляхом медіапророцтва. Може, звичайно. Але при цьому ми маємо право засумніватися в цій істині: як, приміром у тих процитованих в методичці місцях, де фактично прямо сказано – президент України і правляча еліта не хоче перемоги у війні на Сході.
Однак, тільки в тому випадку, якби таку істину в інтерв’ю методичці власноруч повідомили перші особи країни, які операцією на Сході і керують. У будь-якому іншому випадку дії українських істориків, які вирішили "праведно збунтуватися" у методичці, м’яко кажучи, мало зрозумілі.
Чому, приміром, ми маємо довіряти кожному слову Корбана чи будь-якого іншого опозиціонера щодо відсутності патріотизму на найвищих щаблях нашої влади й абсолютно при цьому не довіряти жодному слову під час щоінтерв`юшної аргументації своїх прагнень перемогти з боку того ж таки Порошенка, регулярно в дужках виданням званого в методичці не інакше як Вальцман?
На яких підставах науковці – чи хто вони там є – за державні/народні кошти беруться пояснювати українському вчителеві історії, хто є хто на сучасному владному Олімпі? Хто їх уповноважував до цього? Чи вони вирішили, що українські вчителі – немовлята, і взяли на себе роль такої собі інтелектуальної мамочки?
Ось це останнє – швидше за все. Тому що правду кажучи, такої зневаги, яка простежується щодо українського вчителя історії від самого початку Незалежності, в нашій державі мало хто з колег по педагогічному цеху зазнав. У мене є знайомі вчителі історії. Щоразу, коли у нас змінюється президент, парламент, відбуваються ще якісь рокіровки, сюди, в глибинку, до українського вчителя, як лелеки, линуть усі ці методички. І, в унісон вітру політикуму, коригують думку наших педагогів – з тим, щоб ті вчасно і за народні ж гроші відкоригували думку українських учнів. А оскільки часом ця кореляція набуває ознак протилежного попереднім вказівкам "історичного курсу", то що дивуватися, що на момент грудня 2013 року в Україні не існувало одностайної думки, навіть у колах професійних істориків, навіть до таких питань як УПА, Голодомор, Великої Вітчизняна/Світова війна, не кажучи вже про такі тонкощі, як кого завтра Україні вважати ворогом.
Десь у вересні-жовтні того ж таки 2013 року один мій друг раптом зажадав "правди" і "честі мундира". У цікавому, треба сказати, питанні.
У ставленні журналістів центральних, та й регіональних видань на 2013 рік склалася порочна практика: всі вони, тодішні працівники медіа ресурсів, славословили Януковича, Азарова і компанію. Проте, у курилках, критикували діючу владу, сумніваючись в її компетенції та часом відверто ґлузуючи з неї. Мій друг Сашко назвав такі дії журналістів не інакше, як злочинними. "Як можна спочатку лизати ці руки й отримувати з них хліб, а потім потайки намагатися їх кусати?" – бідкався Олександр, вважаючи, що це нечесно – працювати на державних лідерів, які б вони не були, але паплюжити тих у кулуарах.
Я думаю, не зовсім гідно і, працюючи на майбутнє України, буцімто науково відстоюючи завоювання її історії, жадаючи патріотизму від усіх і пишаючись патріотизмом народним, водночас ганьбити керманичів тієї самої держави, які, при цьому, сповідують понятійно ідентичні, патріотичні ідеали. Паплюжити, так би мовити, обранців народу, – за народні ж гроші.
Не знаю, як там щодо "сіонської змови", про яку натякає вчена рада, яка дала добро на "науково обґрунтовану" публікацію методично-ментальних розслідувань нині діючої влади, але завдяки випадковому блоґеру Івану Оберемку, який виклав видання в інтернет, ця "змова істориків" дозволяє замислитися над чимало чим.
Це уже не синдром трьох гетьманів – це щось гірше.
Автори раптом виймають з небуття історичну фігуру національного соціаліста Олександра Довженка, цитуючи його патріотичні опуси про "кілограми Рузвельтової ковбаси".
При чому це в методичному матеріалі, який завтра запропонують маленьким дітям на шкільній лаві, Рузвельт, Порошенко, Довженко (по ідеї ж триває декомунізація) в одному ряду, але в різних ролях – я не знаю. Але, даруйте, саме такий бардак в голові українського науковця! Виявляється, у голові очищеного від комунізму, сіонізму та печерного нацизму науковця-історика – комунізм, сіонізм та печерний антисемітський нацизм.
Я не проти того, щоб критикувати українського президента чи прем’єра – можливо, вони заслужили вже не на одну обґрунтовану анафему. Але не українським історикам, чи тим, хто видає себе за таких, тим, які досі не розібралися навіть з історією 1917-1920 та 1939-1945 років, цю анафему оголошувати. Даруйте, але коли "спекулянтом", "баригою" чи "безпредельщиком" чільного керманича називає Олег Ляшко – це одна справа. І зовсім інше, коли дітям радять чинити так само, фактично, від імені держави. Ляшку і журналістам – можна, це ознака демократії, вчителям і науковцям – ні, бо це саме в їх вустах – ознака деградації держави, під прапором якої скніють всі ці відомства.
А може, це просто жест під фанфари вироку Геннадію Корбану?