Теплий початок осені, ніжний вересень — ну, майже такий, як був нещодавно. Не такий, як на західних кордонах Другої Речі Посполитої, там, де "віроломні" поляки напали на "беззахисні" гітлерівські прикордонні гарнізони. І де вони отримують по повній, починаючи з 1 вересня.
Для нас, радянських українських солдатиків, часто в обмотках, та з зірочкою на пілотці, все розпочинається інакше. Ну, не те, що 20 років тому — Великий Похід у Європу, що в своїх пролетарських переймах ніяк не може розродитися тією Світовою Революцією. Ні, мрії нині скромніші. Але суто, як у фільмі Олександра Довженка "Визволення". Наші танкові колони пруть ще не прибраними полями західних України та Білорусі. В маленьких селах нас, солдатиків-визволителів, поки що зустрічають хлібом-сіллю.
Дивуються нашій східноукраїнській худизні. А в нас, у Великій Україні, лише всеукраїнських два голоди 20-х та 30-х, та епідемія тифу, та героїчна праця на зведенні індустріальних героїчних же об`єктів, починаючи з мережі заводів та Дніпрогесу і закінчуючи каналами всесоюзного значення. Не тому ми, східняки худі, що не доїдаємо в найкращій світі армії за найсправедливішого на світі ладу. Ні, зовсім не тому. А тільки тому, що всі наші пращури не доїдали. У нас, на Сході України, хліб навіть через 80 років в окремих оселях залишиться святинею, а не їдлом: і ще довго битимуть дітей по руках за примхливо скинутий на брудну підлогу кусень хліба. І тому нині, коли ви, брати, нас частуєте, ми з отакою наснагою і накидаємося на всякий наїдок: ми — не доїдали-бо...
Дивуються із нашої, братів-визволителів, мовчазності. Просто, так і хочеться сказати, якби не комісари: вас, брати-західняки горе ще не навчило тримати язика за зубами. А наші, східняків, нащадки навіть і на початку 2000-х, коли вже буде там панувати наша спільна з вами незалежна Україна все ще озиратимуться на сусідів, перш ніж розкривати рота про те, що насправді було років 100 тому чи ні. Не всі, але — деякі все ще про щось генетично табуйоване пам`ятатимуть. Дехто не зикне розказати, що траплялося з ним 60-70 років аж до самої смерті...
В одному з сіл на Волині поруч із червоним прапором селяни вивішують жовто-блакитний. Ми, солдати-визволителі, навіть не встигаємо здивуватися: комісар зрубав прапор шашкою – і тільки гомін пішов по людях, що вийшли було стрічати визволителів...
Ми, солдатики-східняки, також дивуємося. Тому, що ці бідаки "нещасні", за словами комісарів, яких ми прийшли визволяти, чомусь за тим, що ми набачились в себе і зовсім не схожі нам на бідаків. Їхньому "модному" одягові дивуємося, тому, що деякі мають велосипеди. Вроді та гідності їхніх дівчат. Їхнім храмам і їхній "темній", як кажуть політруки, та сильній, бачимо, вірі. А головне, що ці люди, "загноблені буржуазними поляками" чомусь уміють: і радіти, і посміхатися, і взагалі жити досить вільно й щасливо, попри все, попри, поки що, нас і "наших".
Надалі, після 17 вересня 1939 року, нам, українцям східним та західним, на роду вже написано — дивуватися всій своїй історії вже разом. А поки що: ми визволяємо вас від вас самих (а потім ви нам допоможете: ментально від нас самих).
А 17 вересня о 3.15 ночі польському послові В. Гжибовському вручили ноту від радянського уряду, в якій просто йшлося, що "польська держава та її уряд фактично перестали існувати". Що це означає? Риторичне запитання на засипку: як же діятиме Кремль у випадку, якщо йому хоча б здається, що якась із сусідніх держав "перестала існувати"? Оскільки така уже "перетворилася на зручне поле для всіляких прикрих випадків та несподіванок, що можуть створити загрозу для...", то краще вже "визволити" таку польську державу від самої себе. Наприклад, просто аби убезпечитися від "прикрих випадків та несподіванок", убити кілька тисяч польських офіцерів. І не тільки польських. Тому що у Другій світовій війні, яка розпочалася для українського солдата-східняка 17 вересня 80 літ тому о 3 годині 15 хвилин загинули українці з обох боків. І не тільки вони. І не тільки загинули.
300 тисячам червоноармійців при 1200 гарматах та 2700 танках протистояли (точніше отримали удар у спину, бо стояли спиною до Радармії) на папері: 350 тисяч вояків зі 100 гарматами та 70 танками. Бойову цінність мали лише 12 тисяч польських прикордонників та Пінська флотилія, екіпажі 90 дрібних човників якої складали всього 2000 осіб.
Війна за міфічне "визволення" чомусь забрала життя 1173 червоноармійців Українського фронту та 3500 воїнів польської армії. Таким чином задовго до 22 червня 1941 року у Другій світовій війні загинули і перші східноукраїнці.
...Хоча нас знову, 17 вересня 1939 року, поєднують в одне державноцілісне, але нам буде так непросто разом. У найближчі кілька років нам доведеться люто жаліти і водночас люто ненавидіти одне одного. Ваше УПА жалітиме нас, східняків, упокорених горем і одурманених, і захищатиметься від нас по боївках. Ми, як один мій родич із Кіровоградщини, аж до самої смерті люто жалітимемо "буржуазно одурених", потративши на війну з вашими лісовиками-повстанцями найкращі роки своєї юності, і люто ж пригадуватимемо власну ненависть тієї юності до самої смерті.
Ми, нащадки теплого вересня-1939 — тінь подиву наших пращурів. Негатив, який зрештою був приречений трансформуватися винятково у позитив. Не те, щоби нас невдало поєднали в далекому, теплому від першої пролитої братньої крові місяці осені, ні, нас, українців по два боки Збруча, трохи невдало стравили. І вираз цього подиву, коли єдналося, точніше поверталося в свій природний чин те, що мало бути повік разом, потім і породило: Україну, Майдани та Нарешті Україну Гідності. Україну, якій повік не забути 17 вересня — дивовижний, печальний, воєнний день Невійни.