Людині взагалі притаманно годувати себе різноманітними фікціями. Щодо захищеності приміром. Чи щодо безпечності певних видів транспорту. Що двоповерховий автобус, скажімо, марки "Пароплан", безпечніший від звичайного "дрімучого" ПАЗа. Чи що знання правил руху гарантує виживання в центрі міста тільки в тому випадку, коли ти користуєшся "зеброю". Чи що новий фільм абсолютно по-інакшому смакує в київському кінотеатрі "Жовтень", ніж його ж таки піратська версія, що вийде двома тижнями пізніше.
Хлопчик не зі скакалкою в руці і навіть не з айподом посередині навіть не найсумнішого бульвару в не найбільшому з міст Європи, все-таки, бідолашний, увірувавши у фікцію "зебри", травмується невиліковно. Найкраща актриса комічного жанру, довірившись фікції безпеки переднього сидіння лайнеру, звідки відкривається вид на вічність, не залишає після себе нічого, крім сліду у серцях. Фільм "Чоловік, котрий убив Дон-Кіхота" виявляється пародією і на самого себе, і на Дон-Кішота, і на Террі Гілліама. Його важко додивитися: легше на нього було не піти, коли там, на лаві кінотеатру, ти зустрів Сільву, мавриню, героїню оперети Імре Кальмана, через десять хвилин після початку фільму. Фікція того, що гарне кіно – цивілізація – захищає твій мозок від зубожіння, рятує від Кальмана, але зовсім не від віру у порожні фікції.
Колись, на початку ХІХ сторіччя, як властиво і майже на зорі кожного віку, одразу по воєнному смерчу на ймення Наполеон, що прокотився Європою, фікція незахищеності від лютих звірів у людській подобі в світовому врядуванні підштовхнула російського імператора до створення Священного Союзу. Ніякі присяги та обіцянки не врятували планету Земля від воєн, а Росію від прізвиська світового жандарма. Коли в першій третині уже ХХ сторіччя і вже американський президент Вудро Вільсон висунув пропозицію щодо створення Ліги Націй, яка вгамовувала б апетити хижаків світового істеблішменту, знову нічого, крім спроби фашизму поховати світ в середині сторіччя, нічого чи майже нічого не вийшло: у новій світовій війні людство за нездатність домовлятися, вести перемовини і висувати здорові ультиматуми євро хижакам "поплатилося" уже не 10 мільйонами загиблих, а уп’ятеро більшою цифрою. Тому коли 24 жовтня 1946 року, рівно через рік по приборканні Гітлера, але коли зернята "холодної війни" вже готові були впасти в Землю, виникла ініціатива шести країн щодо створення нового жандарма, що мав би коригувати мікроклімат планети на ймення Організація Об`єднаних Націй, ідея була сприйнята скептично.
І хоча правда, що нині ООН нічого серйозного в кліматі міждержавних планетарних взаємин не вирішує завдяки праву на вето в один голос, який перекреслює будь-яке прийняття рішення – здорового чи ні, усе ж таки потрібно погодитися, що свого часу, в 1960-ті-1980-ті роки, саме завдяки невсипущості ООН вдалося уникнути прямого зіткнення ворогуючих надсистем капіталізму та соціалізму, послідовно розрулити конфліктні ситуації довкола Індії, Куби, В`єтнаму, Нікарагуа, Ірану з Іраком, в Сальвадорі, Югославії та на Африканському континенті.
Як на мене, найбільша заслуга "бабусеньки ООНші", вік якої перевалив за позначку солідності і сьогодні складає 72 роки, не в усуненні воєн з планети чи їх запобіганні, але саме у мінімізації людських втрат під час конфліктів до найдрібніших цифр. Тобто, грубо кажучи, замість десятків мільйонів за Ліги Націй, за "ООНші" планета Земля почала втрачати лише сотні тисяч.
Ми, щоправда, не можемо бути до кінця вдоволення. Україна як учасниця миротворчих контингентів ООН (та власне, і фундатор самої ООН свого часу), могла б розраховувати в останні 5 літ на щось більше, ніж палкі дебати між українськими та російськими посланцями в ООН, що не завершуються жодними діями. А так, на тлі офіційно визнаних і навіть умиротворених конфліктів і в чергову річницю Україна, яка де-юре ні з ким не перебуває у стані війни, від початку "східного Бедламу" де-факто втратила уже кілька мільйонів мешканців: нехай і не загиблими, а лишень емігрантами, біженцями і заробітчанами. Як-не-як, це суспільна діра, ганж. Лише Голодомор з Другою світовою (та й то у сукупності участі українців на боці кількох воюючих країн) виглядали більшим спустошенням.
А все чому? Тому що ми віримо не фактам, а фікціям. А вони солодші за правду – часом навіть перериваючи життя.