Практика міжнародних відносин

Пост-ліберальний світ, у якому людство вже потроху звикає жити після подій 2014-2016 років, надає просто неосяжний матеріал для майбутніх авторів підручників по практиці міжнародних відносин. Дипломати майбутнього будуть вчитися на прикладах сьогодення, пояснюючи куди поділася логіка і здоровий глузд у геополітиці після того, як Росія зруйнувала основи міжнародної безпеки, а у США президентом був обраний Дональд Трамп.

Досить значна територія Росії охоплена пожежами.  Російська влада заявляє, що гасити полум’я дуже дорого, тому нічого не збирається робити. Весь світ стурбований, Росія – ні. Президент Трамп дзвонить президенту Путіну і пропонує допомогу. Тепер давайте спробуємо у цьому знайти логіку. У стратегічних документах США Росія визнається як ревізіоністська держава, і саме з метою захисту США і їх союзників від Росії (не тільки, але у тому числі) на оборону виділяється астрономічна сума близько 700 млрд. доларів.  У той же час Росія витрачає десятки мільярдів доларів на створення зброї, спрямованої проти США і їх союзників, а також кредитує ворожі Сполученим Штатам режими у Венесуелі, захищає режим Асада у Сирії та створює там військові бази, фінансує бойовиків ДНР і ЛНР та утримує на Донбасі і навколо величезний військовий контингент армії РФ, почала де-факто мілітаризацію Арктики, втрачає сотні мільярдів доларів у зв’язку з санкціями тощо. Навіть незначної суми, витраченої Кремлем на "війну", вистачило б, щоб припинити пожежі. І тут ті самі США, які запровадили режим санкцій, пропонують витратити гроші американських платників податків, щоб зберегти ліси Сибіру. Це тим більше дивно, що ліси Сибіру, де і відбуваються пожежі, вже давно і активно освоюються китайцями, з якими США також ведуть торговельну війну. Також щойно стало відомо, що США таки запроваджують додаткові санкції проти РФ у зв’язку зі справою Скрипалів. Ну, і само собою, Вашингтон виходять з американо-радянської угоди по ракетах середньої і малої дальності.

Коли палають ліси (а таке трапляється ледь не кожен рік, наприклад, у Каліфорнії та Австралії), це дуже прикро, оскільки і без цих пожеж клімат планети стрімко змінюється і не у кращу сторону, гинуть невинні люди. Але ще гріше, коли палає півпланети саме завдяки тому, що Росія без коливань гасить політичні пожежі керосином. І жертв більше, і руйнівна шкода для навколишнього середовища незрівнянна. Проте зробити з нею нічого не можливо, оскільки вона є постійним членом РБ ООН і має право вето, хоча отримала його шахрайським шляхом після розпаду СРСР.

Не краще виглядає ситуація на європейському "фронті". Росію повернули до ПАРЕ попри всі зусилля довести, що педофілу неможна працювати у дитячому садочку. І дуже показовим є мовчання організації, яка покликана стояти на охороні прав людини, після жорстокого і нічим не виправданого побиття мирних протестантів у Москві.  Німеччина і Франція – ко-спонсори Мінського процесу і учасники Нормандського формату прийняли рішення повернутися до нормалізації відносин з Росією. Москва, яка нічого не зробила ні в рамках мінських домовленостей, ні щодо Криму, не тільки продовжує будівництво Північного потоку-2, але і укладає з Німеччиною масштабний план розвитку економічної співпраці. І відбувається це на Санкт-Петербурзькому форумі, на очах у всього світу. Президент Франції Макрон, який витрачає багато зусиль для того, щоб повернути до життя європейську єдність хоча б в рамках ЄС, почав говорити про повернення Росії до "великої сімки" та запрошує Путіна до Парижу. І не просто до Парижу, а у свою літню резиденцію, тобто особливо по-дружньому, і саме напередодні саміту G-7. Таким чином, Франція і Німеччина, які вживають значних зусиль по вирішенню кризи біженців, розкривають обійми країні, завдяки якій кількість цих біженців різко збільшується. 

Міжнародні інституції, на які спиралося світове співтовариство, втрачають не тільки авторитет, а й реальну можливість впливати на врегулювання конфліктів. ОБСЄ майже нічого не бачить на Донбасі, СОТ не може врегулювати торговельні спори між найбільшими економіками світу, регіональні організації типу ОЧЕС створюють лише видимість функціонування, оскільки між їх членами є непереборні конфлікти, рішення міжнародних судів майже без проблем не просто не виконуються, а повністю ігноруються тими, хто визнаються винними, тією ж Росією. Половина земної кулі оплутана складним павутинням двосторонніх і міжнародних санкцій, які часто сконструйовані так, щоб їх при бажанні можна було без проблем обійти.

Очевидним є твердження, що у міжнародних відносинах кожна країна виходить насамперед з власних політичних і економічних інтересів. Питання у тому, чи стане націоналістичний прагматизм основним принципом взаємодії на глобальній арені і як швидко стане зрозумілою вся хибність такого підходу. Економічна вигода, безумовно, є вкрай важливою ціллю міжнародної діяльності, але вона не може бути єдиною рушійною силою взаємин, які мають грунтуватися на довірі, а довіра – це у першу чергу цінності. Приклад тієї самої Північної Кореї, а ще раніше СРСР, доводить, що навіть країна, яка не прагне до запровадження нормальних економічних відносин, цілком спроможна виробляти ядерну зброю і погрожувати світові. Проблема з Росією не у тому, що з нею неможна побудувати нормальні економічні відносини, а у тому, що вона має іншу систему і шкалу цінностей. Для росіян не людина, а держава стоять у центрі суспільних відносин, і тому, якщо виникає питання вибору, відбуватиметься те, що потрібно державі. Саме тому тактика Німеччини, Франції, Італії  та ряду інших країн по практичній "нормалізації" економічних взаємин з Москвою при формальному збереженні політичного тиску є стратегічно помилковою. Єдина країна в світі, яка має стратегічний запас часу – це Китай, і саме тому Путін намагається демонструвати "вічний і непорушний" союз з КНР. Інша справа, що дарма він на це сподівається, бо китайський прагматизм сильніший і непоступливіший навіть за державний націоналізм Росії. 

Для того, щоб хоч з найменшим ступенем ймовірності прогнозувати майбутнє, слід спочатку дати відповідь на вкрай важливе питання – а чи дійсно існував той самий "ліберальний світовий порядок", руйнування якого ми спостерігаємо, чи він тримався виключно на гегемонії США? Чи дійсно інституції типу ООН, МВФ,СБ,НАТО і ЕС були ефективними механізмами взаємодії і лише на якомусь етапі почали втрачати свою внутрішню єдність і вплив, чи, як нам кажуть чисельні теорії всесвітньої змови, вони завжди залежали від волі декількох країн чи корпорацій, чи навіть особистостей?  У цьому контексті цілком очевидно, що у процесі ослабленні інституцій свою поки що руйнівну роль зіграла технологічна революція. Можливість миттєво отримувати і передавати інформацію, створювати викривлену реальність, втручатися у процеси виборів, стежити буквально за кожним кроком окремих людей чи цілих країн – все це, без сумніву, кардинально вплинуло на практику міжнародних відносин, і теоретики по всьому світу вже приступили до осмислення нового досвіду. Важливі позитивні тенденції також спостерігаються – це і прийняття регуляторних актів по захисту електронних кордонів держави і щодо запобігання втручанню у демократичні процеси, це і розуміння, яке поширюється серед найбагатших країн і осіб, що неконтрольоване зростання нерівності матиме результатом внутрішні конфлікти і навіть війни. Вони вже готові ділитися, проте справа ще не дійшла до системного реформування основних інституцій (того ж ООН), тобто до трансформацій на політичному рівні. Україні слід вчитися жити і виборювати своє місце у цьому світі. Добре, що у нас з’являються політики, які бачать ціль, вірять у себе і не помічають перепон. Проте по інший бік кордону ми все частіше бачимо таких самих політиків. І якщо сприймати світ тільки у 3D, можна програти вже на старті. Практика міжнародних відносин свідчить, що сучасний світ має безліч додаткових вимірів, і не всі проблеми мають прості рішення. Доповнена реальність може стати у нагоді.