Друзі-кияни не радять мені вночі тинятися центральним залізничним вокзалом. Нікому не радять. Кажуть, травневими днями хтось забавки заради серед ночі штрикнув викруткою в бік очікувальника-пасажира, який не сподобався. Але що робити, коли твій поїзд приходить в столицю о 5.01, а метрополітен відчиняється лише о 5.45?
Як романтик у відставці, іноді я йду на трамвай (доки дійду, може й наблизиться шоста ранку). Або до метро "Університет". Найчастіше, проте, доводиться товктися попід дверима "Вокзальної". Узимку це не тільки ймовірність наслухатися ранкового напівпритомного "Цоя", а й напівмоторошні людські тіні, як із картини Анрі Матісса, розкидані довкола метрошної сфери. Одні із них сплять, інші, присівши, не ворушаться, треті нервово-терпляче очікують, коли попливе хмара тепла з метро.
З кожною хвилиною десь так після 5.25 людство перед усе ще зачиненими дверима пресується дедалі щільніше. Коли метрополітен відчиняють (чомусь спочатку лише одні двері – певно, щоб подавилися), рухатися можна коротесеньким крочками - ранково-сонячної весни чи влітку здається, що люди простують у пащу метро в ожеледицю, побоюючись упасти на кригу і зламати ключиці й кібчики.
Я рушаю крізь приміщення приміського вокзалу, простуючи туди, звідки ця тяжка для людського ока своїм насиченим очікуванням впуску черга стане невидимою. Краєм вуха чую, десь ліворуч від себе, повний розпачу і схожий на гучний пташиний крик голос здоровенної й певно п`янючої дитини ранку: "Планета Шелєзяка, Шелєзяка". Голос адресований вочевидь якійсь сумнівній компанії з провінції, що не виспалася за ніч у своєму потягу: "Шелєзяка" може реально постраждати від рук жорстоких ранкових людей – міркую.
Даремно сподіваєшся з тамтого боку, де прохід до приміських турнікетів, на ранкову каву. Те, що якимось дивом ще доступне пасажирові на вокзалі майже скрізь і всюди глибокого вечора, уранці вже потребує шани у вигляді незначних чергок перших приїжджих-кав`ярів. Я зупиняюся ліворуч, біля управління військових сполучень і розглядаю хвіст черги до метрошурфу: якщо він зникне, отже шлях вільний.
Спочатку всю мою увагу полонять два дуже голосні птахи – чи то круки, чи то ворони, один пробігає повз мене, як герой радянського мультфільму "Снігова королева" – з абсолютним відчуттям власної гідності, карканням перекрикуючи трійцю ранкових опохмелянтів, що починають сваритися через дорогу. Другий, певно друга, сідає на асфальт за якусь мить після дефілювання першої пташки, крокує з підстрибом, погойдуючи стегнами, так само ігноруючи мене і сварку під кіоском. Каркання її непослідовно-ображене, як голос пташки в "Хроніках заводного птаха" Харукі Муракамі.
Аж раптом, просто переді мною, з самого простору виринає двометрова постать з розкуйовдженим, повним грязюки волоссям і свіжими – їх десятків зо два – ранами на обличчі. "Дядя, скажи, где Шелєзяка? Ти же помнишь Шелєзяку?" – "Да помню: планета Шелєзяка, полезных ископаемых нет, растительности нет…" – захищаюсь пам’яттю невідь від чого. Весь трясучись (тепер – від радості) і сильно накульгуючи, двометровий велетень щиро: "Ну почему тепер не показуют мультик про Шелєзяку?". З уже десь запозиченою цигаркою в руці Шелєзяка просить запальничку. Ми дивимося один на одного, немов два інопланетяни: я розумію, що кожного з нас щось дивує в опоненті, дивує вельми. "Хто ти? Скільки тобі років?", – запитую несподівано для себе. Він починає ображено-голосно схлипувати, промовля: "Тридцать восемь. У меня никого нет. Все умерли….Смотри, дядя, сегодня я даже трусы одел… " Шелєзяка регоче й поправляє штани, в яких замість паска запхано пакет із супермаркету не першої свіжості. Він босий, ноги його, певно хворі, вони якось неприродно згинаються при ході. Тільки зараз я відчуваю запах сечі, тільки тепер крізь чи то порізи, чи то через синяки на обличчя я бачу, як воно в Шелєзяки червоніє. Мені його стає надзвичайно шкода, і я борюсь з кількома бажаннями: негайно віддати йому свій ремінь, дати грошей або кинути все і піти шукати Шелєзяці реабцентр чи хоча б що-небудь.
Він схиляє голову, як роблять усі вічно винні в Україні, і за мить, не встигнувши нічого зробити, я вже чую запитання про щезання планети Шелєзяка вже безпосередньо в черзі перед входом у метро. "Він має викликати переляк у жінок і дітей і огиду в чоловіків та депутатів", – міркую, розумію гірку правду я.
…Повернення з Києва ледь не ще щедріше на чудеса. Просто я помилився і сів не на ту маршрутку. А на ту, яка цієї миті і в цей день (була субота) мала проїжджати саме повз те місце.
Спочатку все було нормально: я проїжджав повз ринок у районі Дарниці – не ту офіційну частину, а ту, де на вихідні, включно зі парковими стежками, люди викладають свій нехитрий домашній крам всюди, де тільки можна розраховувати…ні, не на виторг, а на те, щоб продати, а "не викинути з квартири" якийсь непотріб, що ще вчора (найчастіше в бурлескні вісімдесяті-дев`яності) діставався "предками" з таким колосальним трудом. Особливо впали в око дві пари чорних чоловічих брюк, які раптом від рвучкого вітру замайоріли, ледь не досягши мети – небес.
Хоча маршрутка рухалася надзвичайно швидко, впадало в око, що всі ці потічки несанкціонованих (чи санкціонованих?) риночків не матимуть в цьому райончику, багатенькому на "хрущовочки", кінця.
Останньою крапкою став приміський вокзал Дарниці. Скрізь – шахматкою на "потьомкінських" східцях, на зелених привокзальних пагорбах, на нечисленних бордюрах і лавочках – куди не кинь око, сиділи дивні приміські люди, ні на кого не схожі. На кого вони мали бути схожими, спитаєте ви мене? В тому-то й справа – що на когось, а таки повинні були би бути схожими. Якщо на селян, то їхня постава (втрачено або здобуто щось за саме цей пережитий день) мала видавати в них селян. Якщо на "розбитних" торговців, то в їхніх обличчях мала б читатися непосидюча жага людей цього цеху. Якщо ж на людей, просто втомлених за день і відпочиваючих, то такі мали б мати особливий,розслаблений вигляд.
Однак усі ці люди за ту мить, яку фіксувало моє око (і людей було із півсотні)… просто сиділи собі на землі, – 1) нікуди на виїжджаючи, 2) нічого не продаючи (хоча біля деяких жіночок у хустинках і стояли пляшки з чимось білим, схожим на молоко, або лежав сир) і 3) ніяк не відпочиваючи. Точніше, я впіймав у їхніх обличчях вираз не відпочинку, а очікувальної тривоги, ніби їхнє майбутнє мало вирішитися тепер і зараз – от-от.
Картинка була апокаліптична, на додачу до всього цієї миті ніхто не петляв між цими кількома десятками, що засиділися сидьма перед вокзалом Дарниці, а це збільшувало моторошність враження. Пояснюю: коли хтось з`являється в кадрі, він примушує рухатися і решту, все "ожива", не тільки місце, по якому ступає людська нога.
Лише мить я насолоджувався цим загадковим імпровізованим інсталяцією-полотном Едуара Мане з розряду "Снідання на траві". І мені дуже хотілося б повірити, що всього цього моторошного вільно розкиданого в привокзаллі натовпу з "чудернацьких переселенців" (невідь-куди чи невідь-звідки?) я взагалі ніколи не бачив. Тому що, якщо спитати мене в кількох словах, на що це було схоже, то я б видав: на вічність, яка захотіла взяти паузу в самої себе.
Звичайно, Київ уславився як місто містичне. І не тільки тому, що при виході з метро тебе може навколішки стрічати вагітна по зав’язку жіночка з табличкою про допомогу. Або при вході популяризатор стартпакетів мобільних операторів заввишки 1 м 50 см кидається тобі в ноги, ніби борець греко-римського стилю, що збирається здійснити захват, або каратист перед смертельним ударом. В останню секунду хлопчина передумує і замість звичного для себе вдарити тебе в список, по-американському люб’язно всміхаючись, пропонує стартпакет. Ні, все це – була лише ексцентрика. Але існує правдива містика, правдива київська апокаліптика. І перебуває вона не в міфах, оповідях, архітектурних спорудах чи втаємничених ритуалах. А – в виразах облич, сповнених печалі, страждання, надпориву в намаганні вижити в цьому житті, витиснути з кожної власної секунди мінімальний прожитковий мінімум. Коли більшості доводиться не те щоби "йти життям" – ні, повзти ним, його тягучим, непіддатливим, в’язким і неможливим тунелем.